Пробити асфальт

Велике індустріальне місто зі зразками архітектури радянського монументалізму на головному проспекті Леніна та пам’ятником Сталіну навпроти міського офісу Комуністичної партії насправді не таке вже й безнадійне. Під сподом у ньому вирує активне мистецьке життя, а тамтешній молоді, вирощеній на музично-літературному андеграундовому фестивалі «День незалежності з Махном» у запорізькому Гуляйполі, є куди податися, окрім як меланхолійно пити пиво на одному з міських бульварів.

Біла пляма

«У таку спеку ми намагаємося не виходити з дому», – каже Олесь Барліг і протягує мені свою візитну картку, на якій написано «Сонце Української Поезії». Сон­­ця навколо і справді вдосталь, хоча на годиннику лише дев’ята, а в нечисленних відчинених у таку пору кафешках біля головного проспекту ще тліють жарини нічного життя. Насправді його звати Віталій, він відомий запорізький тележурналіст, але як поета його знають саме як Олеся Барліга, одного зі співупорядників скандальної квір-антології «120 сторінок Содому».

Олесь намагається означити Запоріжжя на літературній мапі: «Пушкін отримав тут запалення легенів, а Леся Українка виходила подзюрити на старому вокзалі Запоріжжя-2». «Цей факт не було задокументовано, – уточнює поетка й казкарка Таня Савченко, – але в сюжеті «Великих українців» розповідали, як вона їхала через цю територію – хвора жінка у вагоні, де не було навіть туалету. На підставі цього ми дійшли висновку, що вона зробила у нашому місті». Пригадуємо також історію про Шевченка, який ходив Хортицею і плакав, написавши після цього: «І на Січі мудрий німець картопельку садить», маючи на увазі німецьких колоністів менонітів.

«Члени радянської Спілки письменників описали літературне Запоріжжя лише в межах історії Спілки, – продовжує Барліг. – Недавно я дізнався, що у 1970-х тут був клуб сюрреалістів і відбувався вибух непідцензурної російської поезії, який не залишив про себе згадок у радянській пресі. Також тривалий час тут жив Алєксєй Цвєтков – неокласик сучасної російської поезії». Цікаво, чи багато згадок залишить про себе сучасне мистецьке життя міста?

Проти менторів

Літературний клуб «99» утворився в березні 1999 року, «ще тоді, коли було поганенько з інтернетом, не було ані слему як явища, ані літературних фестивалів, літературні премії тільки з’являлися, а Запоріжжя видавалося нам таким собі гетто для української літератури», – пригадує поет Юрій Ганошенко. На інтернет сайті цього численного угруповання поети живуть у віртуальній багатоповерхівці. Мож­­на завітати спершу до кожного в кімнату, а звідти – на персональну сторіночку авторів. «Ще будучи студентами, ми зустрічалися у Запорізькому національному університеті, – розповідає засновник клубу «99» Ірина Цапліна, відома як поетка Лада Хортич, також одна з модераторок семінарів творчої молоді в Ірпені, – а пізніше перебазувалися до так званого формалінового корпусу медичного університету. У цьому корпусі розташований морг, над ним – кафедри культурології та філософії. Але часом ми збираємося на Хортиці або в Дубовому гаю».

Утворилося угруповання внаслідок конфлікту з поколінням радянських письменників Запоріжжя, щоб уникнути тиску місцевих «поетичних авторитетів». «Уявіть собі ситуацію, – Таня Савченко наводить приклад менторського втручання у творчість молодих, – дівчина читає про гострі зірки – образ як образ, не дуже оригінальний. А їй кажуть: «Зірки – це кулі, вони не можуть бути гострими». Коли ми, всі такі модерні, чи то постмодерні, приходили до Спілки, нам говорили: треба писати так, щоб вас зрозумів народ».

З відчуття протесту 99-ники почали зустрічатися у дружньому колі – не метафорично, а буквально. «Наші зустрічі відбуваються за досить цікавим каноном, – розповідає Лада Хортич. – Ми, як на тренінгу, сідаємо в коло. Це стало незмінним принципом, щоб бути психологічно на рівних. Також ми взяли від тренінгу ранковий і вечірній шеринг – обмін враженнями на початку та наприкінці зустрічі, коли вже всі про все поговорять, почитають».

Так побудовано й сьогоднішню зустріч у маленькому індійському кафе. Після шерингу охочі читають поезію, яку потім детально обговорюють, переходячи й на інші теми. Тетяна Савченко перекладає російською Маріанну Кіяновську для російського інтернет-журналу «Альтернация» й вагається, чи вдалося їй передати мелодику тексту: «Я його не відчуваю». Щоб позбутися вагань, читає друзям-критикам. Далі обговорюють, як Кіяновська зазвучала російською, і які саме – завжди інші – асоціації актуалізує інша мова. Олесь Барліг читає українсько-російський вірш. Російською у вірші звучать цитати, українською – власна поезія автора.

Окрім засідань клуб «99» влаштовує різноманітні акції, зокрема й на свої дні народження. «У нас був перформанс – створення опудала української літератури. Всі розділилися на пари, хтось робив голову, хтось – ногу, а я робив хвіст – він був покручений і довгий, – пригадує Юрій Ганошенко. – Потім ми начепили на нього найгірші цитати, зачитані за історію існування нашого клубу, після чого опудало ритуально спалили – задля оновлення літератури». Молоді культуртрегери організовують читання й фестивалі, зокрема «Осінній фреш», запрошуючи до Запоріж­­жя поетів з інших міст. «Наша концепція – епатаж, – розповідає Лада Хортич. – На акції «99 у вічності» ми перейменовували вулиці, писали епітафії, обговорювали дизайн пам’ятників одне одного. А якось узяли журнал місцевої Спілки письменників «Хортиця» і вдосконалили, використавши журнали для геїв та глянець. Або вручали собі подарунки від українських письменників: від Андруховича – копченого сома в газеті, від Жадана – касету з піснями Степана Галябарди. Наша публіка – це переважно 20-річні мешканці міста».

Створене у «99» мистецьке середовище дало сучасній літературі учасників численних літературних фестивалів і конкурсів. Наприклад, Олег Шинкаренко був лауреатом літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». «Це наш «продукт», – каже Лада Хортич, – який сформувався у нашому україномовному середовищі. Він писав російською мовою, але прийшов до нас – і в нього змінився світогляд. Спершу Олег сам себе переклав, потім почав писати українською. Ми, до речі, йому допомагали, перекладали дуже багато речей із його книжки. Часто бувало так, що людина писала російською, а потім прийшла до нас і перейшла на українську. Хоча це стосується не всіх, є в нас і цікаві російськомовні автори. Ми тут у Запоріжжі не в мовному, а радше в культурному гетто».

Індустріальне місто поетів

«У Запоріжжі багато літературних угруповань, і всі перебувають в опозиції одне до одного, – розповідає Таня Савченко. – Вони поділяються за мовною ознакою – на україномовних та російськомовних авторів – і за поколіннями. Два найнайстарших – обласне літоб’єднання при Спілці письменників («ЛітО») і гурток Володимира Солодовникова «По­­­­шук». Середнє покоління представляє російськомовне угруповання «Ко­­льцо», яке увійшло до Конгресу літераторів України – це опо­­зиційна до Спілки організація, що має філії в усіх обласних центрах. Крім клубу «99» є ще молода російськомовна тусівка «Водоворот», її очолює відомий поет Влад Кльон. Вони не стільки збираються, як їздять по фестивалях. Діє також літературний гурток Володимира Селіванова (Буряка) при Гуманітарному інституті. До того ж, різко почав розвиватися слемівський рух, після першого турніру в січні його проводили вже неодноразово».

«Культурні умови цієї розрізненості й конфронтації між літературними об’єднаннями створюють враження, ніби у нас літератури немає, – каже Олесь Барліг. – Але стійкі, яскраві явища є, просто вони під шкірою. Зокрема, у Запоріжжі живе багато фантастів, а в Бердянську – хронікер фантастичної літератури, який веде картотеку з іменами і творами. Є дуже багато цікавих авторів, які не хочуть тусуватися, не відвідують жодних літературних клубів і товариств, натомість тихесенько собі публікуються десь у Москві. Наприклад, Станіслава Муращенко пише іронічне жіноче фентезі. Зараз їй не більше 19, а в неї вже вийшли дві книжки, два романи готуються до друку в тому ж таки московському видавництві. Але про неї тут узагалі ніхто не знає».

У Запоріжжі, на відміну від Донецька або Дніпропетровська, бракує закладів, куди регулярно приїздили б письменники з усіх міст, хоча останнім часом ситуація змінюється на краще. Кілька акцій клубу «99» вже відбулися в галереї Art L. Ще одне місце, в якому можна організувати цікаву імпрезу і легко знайти відповідну публіку, – це проект No name art у єврейському общинному центрі імені Макса Гранта «Мазаль ТОВ». «Фактично люди започаткували молодіжний ку­­ль­­турний рух і щось роблять, – розповідає Ірина Цапліна. – Кілька разів на місяць влаштовують виставки фотографій, виступи музикантів чи поетів. Організовують кіноклуб, благодійні виставки хенд-мейду під назвою «Арт-барахолка», зароблені гро­­ші з яких надходять дітям-сиротам. Також раз на тиждень у центрі збирається молодіжний книжковий клуб, щоб почитати й обговорити твори якоїсь країни, а після цього й власні». А ще в місті діє «Студія 54», яка вже встигла привезти з концертами Катю Chilly, гурти «ДахаБраха», «Оркестр Че», «The ВЙО».

«Маленький Париж» на великому проспекті

Надзвичайно широкий головний проспект міста не було і, напевно, найближчим часом так і не буде перейменовано. «Проспект Леніна закінчується площею Леніна, на ньому стоїть пам’ятник Леніна, його омиває озеро Леніна, де є острів Леніна, утворений шляхом побудови ДніпроГЕСу імені Леніна. А сам проспект перетинає ще й вулиця імені ТюЛеніна», – у виконанні Тані Савченко прозвучав не вірш і не проза, а лише констатація сумної запорізької реальності. «Наявність такої кількості Ленінів окрім радянської традиції можна пояснити ще й тим, що завдяки його директиві Запоріжжя перетворилося на індустріального гіган­­та», – зауважує Олесь Барліг. Якби не буремна історія індустріалізації нашої держави, було б Запоріжжя невеличким повітовим Олександрівськом. До речі, рештки приватного сектору позалишалися зовсім неподалік гігантського проспекту.

«Тебе всі види мистецтва цікавлять, включно з цирком?» – запитує Тетяна, маючи на увазі пам’ятник Сталінові. Адже Запоріжжя зараз у багатьох асоціюється саме з цією одіозною історичною фігурою. Пам’ятник і до­­сі стоїть – під охороною на приватній комуністичній території, практично в центрі міста. «У цей день Дзержинському хтось жовтою фарбою облив пах, – пригадує Тетяна. – До Ста­­­ліна доступу немає, а Дзержинського в нас регулярно фарбою обливають, вінок із колючого дроту йому одягають».

Тим часом ми прямуємо до останнього будинку на проспекті Леніна, в якому міститься галерея Lenin. Заснована п’ять років тому художником Юрієм Баранніком, вона стала ще одним центром мистецького життя Запоріжжя. Зокрема, галерея вже може похвалитися виставкою Олександра Животкова. «У місті жили не лише сини Обкому, тут є мистецька традиція, – переконана арт-критик і співробітник театру Vie Інґа Естеркіна. – У 1970–1990-х роках на проспекті було кафе «Маленький Париж», у яке ходила інтелігенція багатьох поколінь. Колись мій ба­­тько, теж журналіст, потім я. У мій час там збиралися вже рад­­ше хіпі».

Можливо, саме завдяки цьо­­му на Хортиці відбуваються щорічні міжнародні художні пленери та фестивалі ленд-арту. Також цьогоріч уп’яте пройде між­­народний симпозіум сучасного мистецтва на косі Бирючий Острів в Азовському морі. «Це запорізький захід, зроблений на запорізькі гроші. Постійно приїжджає художник Сергій Братков, – розповідає Інґа, – він дружить із куратором та організатором симпозіуму Володимиром Гулічем. Восени ми чекаємо Павла Гудімова і різних цікавих людей із Західної України з лекціями до нас, а зараз готуємо традиційний театральний фестиваль «Золота Хортиця». Ще в нас є дуже цікаве утворення Creative Jazz Fans. Ці люди знайшли спонсора і здійснили диво: тепер усе­світньо відомі джазові музиканти, котрі гастролюють Європою, заїжджають і до Запоріжжя. З нашого міста виходять справжні шаленці. Бо якщо цей паросток пробиває тутешній асфальт, він проб’ється всюди».

[1965]