Днями прем’єр-міністр України Денис Шмигаль провів зустріч з представниками релігійних організацій, під час якої наголосив на потребі бійців Сил Оборони в посиленні духовного супроводу. «Є запит на те, щоб процес заміщення посад військових капеланів з боку церков і релігійних організацій відбувався набагато швидше», — підкреслив глава уряду.
Усе правильно. З відкритих джерел можна дізнатися, що майже половина посад військових капеланів є вакантними. Це при тому, що на кожного чинного капелана батальйонного рівня припадає 500–600 військовослужбовців. Існують бригади, де взагалі несе службу тільки один бригадний капелан, який у такому разі має опікуватися декількома тисячами військових. Такі пропорції можуть лише негативно впливати на ефективність військових душпастирів, їм критично бракує часу, щоб надати підтримку всім охочим військовикам.
Отже, прем’єр абсолютно правий у тому, що військових капеланів потрібно значно більше. Він цілком обґрунтовано вважає, що українським релігійним спільнотам варто докласти додаткових зусиль, щоб більше духовних лідерів заходили у військо й ставали військовими душпастирями. Проте цього чомусь не відбувається. Чому?
Приблизно тоді, коли Державна служба з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) повідомила про зустріч релігійних лідерів з главою уряду, я натрапив на важливу публікацію. Про свій досвід писав чоловік, що нещодавно обійняв посаду військового капелана. Разом із словами вдячності новопризначений капелан обережно, але чітко окреслив виклики, з якими йому довелось зіткнутися.
На мій погляд, історія Кирила (так звуть автора публікації) — типовий випадок, що може допомогти побачити контури ситуації, пов’язаної з кількістю військових капеланів. Тому, з дозволу автора, я процитую частину його публікації.
Історія Кирила
«В один переломний момент я був готовий покинути все і виїхати з країни незаконним шляхом, рятуючи свою дупу, але Бог зупинив мене і покликав назад, йти протилежним шляхом.
Саме рік тому я почув поклик бути поруч із військовими. Протягом року я служив (як волонтер) у військовому госпіталі, водночас оформлюючи документи на штатне капеланське служіння в ЗСУ, тримав піст, молився, відправляв резюме, їздив на співбесіди, проходив перевірки і купу всього.
Рік терпіння, коли опускаються руки від невідомості …. Кожних пару тижнів я отримував звістку, чому моя справа затримується і щось іде не так, було багато причин, чому ні, чому це неможливо. Та я вірив, що Господь відкриє правильні двері у визначений час, і це сталося!
Три тижні тому я офіційно став штатним військовим капеланом — це для мене величезна честь і відповідальність. Кожен мій день тепер — це підтримка й опіка наших захисників: я відвідую бійців, надаю духовну підтримку, доставляю необхідні вантажі і багато іншого».
Історія Кирила розкриває декілька важливих моментів. Як служитель церкви, військовий та викладач Центру підготовки військових капеланів я вважаю що ці моменти є типовими складовими загальної проблеми, яка впливає на розвиток військового капеланства та на кількість військових капеланів відповідно.
Звісно, звертаючись до релігійних організацій, можна й треба наголошувати на величезному запиті щодо капеланів у військах, але «дев’ять жінок не можуть народити одну дитину за місяць».
Проблема сучасного військового капеланства торкається зусиль релігійних спільнот, але річ далеко не тільки в них. Річ у тому, що військовий капелан — це не просто посада у штатній таблиці військового підрозділу, не просто військова спеціальність. Священнослужителі, що обирають шлях військових душпастирів, передовсім мають бути людьми, покликаними отримувати постійну підтримку на всьому шляху, й мусять мати відповідну підготовку.
Покликання
В історії Кирила є слова: «Бог зупинив мене і покликав назад, йти протилежним шляхом. Саме рік тому я почув поклик бути поруч із військовими».
Люди в релігійних спільнотах не є «марсіанами», вони такі самі українці, що живуть у нашому суспільстві. Часом вони впливають на суспільство, а часом воно на них. Деякі конфесії мають у своїх догмах концепцію «справедливої війни», а в деяких переважають пацифістські погляди. Хтось із вірян узяв в руки зброю, а хтось уже за кордоном та розповідає, яка це Божа милість — бути осторонь. Майбутнім капеланам спочатку треба знайти відповіді на складні запитання, що стосуються особистої участі у збройній боротьбі та повного занурення у військове середовище. Для багатьох священників дуже сенситивним моментом є необхідність залишити свою спільноту, своїх людей, яким вони вже служать…
Такі питання не вирішуються тільки закликом з боку держави чи рекрутинговою кампанією ЗСУ. Більшості релігійних лідерів потрібно відчути надприродний заклик до служіння військовим, пережити особливий досвід, щоб ухвалити рішення на користь військового капеланства. Так, «надприродний заклик» — доволі специфічний вислів, але варто розуміти, що й капеланська праця — це не просто певні обрядові дії. Передовсім це дуже особлива взаємодія з внутрішнім світом військовослужбовців. Військовий капелан має бути людиною цілісною, мотивованою та готовою до викликів; людиною, що глибоко вірить у Божу підтримку та Божу дію через капеланську працю.
Війна посилила терміновий запит на військове капеланство, але священникам усе одно потрібно спочатку відчути особисте покликання до служіння у війську. Потрібен час, умовні «дев’ять місяців», щоб підготувати себе до цього служіння. Кирилу знадобився рік волонтерського служіння пораненим військовикам, і за цей час він остаточно зрозумів подальший шлях. Також це ще був рік «вирішення питань».
Підтримка
Ось тут треба казати про другу складову «народження військового капелана». Це підтримка з боку держави та Збройних Сил.
Кирило пише, що він цілий рік провів, «оформлюючи документи на штатне капеланське служіння в ЗСУ, тримав піст, молився, відправляв резюме, їздив на співбесіди, проходив перевірки. Рік терпіння, коли опускаються руки від невідомості… Кожних пару тижнів я отримував звістку, чому моя справа затримується і щось іде не так, було багато причин, чому ні, чому це неможливо».
Уявіть, під час повномасштабної війни, що триває вже довгий час, людині потрібен рік, щоб стати на посаду військового капелана. Насправді такі випадки — не поодинокі.
Що можуть зробити релігійні спільноти, коли відповідні структури працюють повільно й незацікавлено? Що може зробити церква, якщо в сфері військового капеланства продовжує діяти недосконала квотна система, яка має регулювати баланс конфесійного представництва капеланів в армії, але при цьому створює зайві проблеми для кандидатів від деяких конфесій?
Підтримка для капеланів потрібна також і з боку військового командування. Деякі командири досі не розуміють, навіщо їм капелан. Це системне питання мають спільно вирішувати військові навчальні заклади разом із релігійними організаціями, але без державного рішення програми підготовки військового командування не зміняться.
Дуже важливою також є постійна підтримка військових капеланів з боку суспільства та їхніх релігійних спільнот. Кожному капелану як душпастирю та військовослужбовцю потрібен свій капелан, супровід від релігійної спільноти, яка делегує його у військо. Військовий капелан є військовослужбовцем, який так само, як й інші військові, потребує зв’язку з «тилом» та хоче мати відповідь на болюче питання — коли та куди йому повертатися після завершення війни…
Одним із напрямків діяльності українських військових капеланів є соціально-доброчинна робота — без широкої підтримки церков та суспільства капелану важко впоратися з цим постійним викликом. Навпаки, розуміння того, що капелан зможе розраховувати на підтримку, щоб закривати потреби тих військовиків, яким служить, буде додатковим мотивом для священників, що готуються до рішення піти у військо.
Хочете підтримати Кирила чи інших військових капеланів? Ви можете звернутись до мене, і я запропоную вам, як це краще зробити. Разом ми можемо допомогти «народженню» тих, хто буде постійно та віддано підтримувати наших захисників.
Підготовка
Останній важливий момент — це підготовка військових капеланів. Я вже писав про це, але, за всіх сильних сторін підготовки, що надається військовим капеланам, повним нонсенсом є те, що цю підготовку капелани отримують тільки через деякий час (іноді доволі тривалий) після того, як заходять на посади. Військовий капелан є офіцером, що дивним чином отримав військове звання, не маючи при цьому військової освіти. Чи багато хто з нас погодиться взятися за відповідальну, складну, а головне — нову працю, не маючи для цього відповідних компетенцій? Так, релігійні навчальні заклади можуть дати профільну підготовку, але станом на сьогодні вони не зможуть належною мірою підготувати майбутніх капеланів до специфічних викликів служби у Збройних Силах.
Мій висновок та заклик до державних установ полягає в тому, що державі важливо забезпечити військових капеланів саме своєчасною військовою та фаховою підготовкою. Це значно покращить ситуацію з заміщенням вакантних капеланських посад.
«Дев’ять жінок не зможуть народити одну дитину за місяць». Це нереально. Велика кількість релігійних організацій не зможуть «народити» військових капеланів без допомоги держави у забезпеченні священнослужителів відповідним супроводом та своєчасною підготовкою.
Кирило пише: «Я вірив, що Господь відкриє правильні двері у визначений час, і це сталося!» — поодинокі випадки, коли сильні та пасіонарні особистості будуть пробивати ці стіни, траплялись раніше й трапляються зараз. Але що далі, то цих випадків стає менше. Сьогодні тільки спільна та системна співпраця держави, церков, Збройних Сил, фахівців з підготовки військових капеланів та суспільства зможе остаточно сформувати дієву й ефективну систему, що забезпечить транзит священнослужителів у військо, на посади військових капеланів.