Це був один з тих випадків, коли почуваєш себе ідіотом, бо нічого не розумієш – так погано режисер знімає для концепції чи це старість? – але ж знаєш, тобі сказали, що там має бути щось велике і прекрасне. Що це було, питаєш у себе, і чуєш що тим самим питанням задаються всі, хто виходить із залу з камінним або розгубленим обличчям. Що режисер хотів сказати своїм фільмом, він сам сказав і на майстер-класі, і в інтерв’ю: «Шантропа», розповідаючи про молодого грузинського режисера, якому не дають працювати у себе на батьківщині, і який летить до Франції – це не автобіографічний фільм, це посвята усім режисерам, котрі виїхали з Грузії у пошуках кращого життя. І цей меседж цілком зрозумілий. Не зрозуміла форма, її так би мовити втілення.
Курець, пияк, «антисовеччік», дисидент Іоселіані наповнює свої кіно алюзіями, на відміну від, скажімо, Сокурова, виключно зі свого життя. Його молоді герої починають випивати і курити в дитячому віці, вони національно свідомі, активні і талановиті. Фільм центрального героя, хлопця Нікола, не розуміє начальство і забороняють партійні органи. Але у Франції так само його не розуміють, і замість партії у ролі начальників виступають продюсери, – як кажуть, теж зло, тільки збоку. Та герой все одно знімає те, що хоче… В «Шантрапі» є один чудовий момент, коли під час прем’єри фільму Ніколи у Франції, із залу виходять всі глядачі, не в змозі висидіти і видивитися те, що їм показували з преамбулою «фільм молодого і обдарованого режисера». Під час перегляду «Шантрапи» вийшло лиши троє людей. А всі інші цього не зробили, гадаю, через дві причини – бо, по-перше, це ж був фільм великого Отара Іоселіані, а по-друге, ніхто не міг повірити, що ТАК буде продовжуватися до фіналу.
Із самого початку око різала нереалістичність швидкості, з якою пересувалися герої. Кожний з них все робив хутко, не роздумуючи, не вагаючись – ніби завчено (чи як роботи?). Більше того, герої починали рухатися саме у той час, коли до них поверталася камера – вставали і йшли, пересували речі, перекладали папери, наливали вино чи закурювали. Статичних кадрів у фільмі дуже мало. Таке враження, ніби герої втікали від спокою, рухом підтверджуючи своє життя. Старенький Іоселіані з часом тремтячими руками і непевним кроком, можливо, хотів – або навпаки, не бажаючи того зробив, віддзеркалив, – показати свою спроможність до дій, що він не здається, а у його 77-м років гідне поваги. Тому трохи дивно, – чи навпаки, зрозуміло – що найбільш вмотивованим і впевненим у собі виглядає у фільмі дід Ніколи, який може «послати на Одесу» молодшого кривдника і вийти у двір на бійку з однолітком, увечері танцювати зі своєю жінкою, а вдень ганятися подвір’ям за іншою. Моменти з дідом є найчуйнішими у фільмі, а їх іронічність і гумористичність – найбільшою розрадою після колосального розчарування, що Іоселіані, цей ерудит, інтелектуал і патріот, говорить краще, ніж він знімає, хоча увесь попередній його досвід демонструє міць руки і чіткість думки. Ну, може не чіткість,бо в авторському кіно прямих ліній не буває, але приємність атмосфери фільмів Іоселіані – «Листопаду», «Фаворитів місяця» чи «Ранку понеділку» – відзначали всі. Під час їх перегляду хотілося покурити і випити, поговорити із старим другом про літературу, згадати минуле і трохи, тонко пожартувати. Словом, зробити так, як раніше робив великий Отар. «Шантрапа» не викликає бажань, лише радість, що фільм закінчився. При тому, що всі складові «іоселіанівського кіно» присутні. Цигарковий дим (герой Богдана Ступки димить як паровоз), вино (герої п’ють увесь час), Іоселіані в кадрі (в ролі друга діда Ніколи), трохи гумору і крихта фантазії (русалка в річці). Але цей оркестр не звучить. Безкінечний рух героїв, слабкі акторські роботи, «французькі» вулиці з людьми, котрі або дивляться в камеру, або не знають куди їм іти, і – головне – відсутність логіки в сюжеті, все це створює какофонію, а не гармонію, не мелодію. Прикметно, що режисер назвав фільм «Шантропа», перед показом пояснивши, що назва насправді має французьке походження і перекладається як «той, хто не вміє співати». Так от – дрізд ще живий, але, здається, він розучився співати.