«Пінгвіни…», третій поспіль фінансово провальний фільм із Джимом Керрі в головній ролі, може бути охарактеризований безхребетним англійським словом nice, яке так само нічого не означає, як і нічого не пояснює. Але якраз епітет «милий» використовують в оцінці стрічки глядачі, виходячи із залу з досить позитивними емоціями. Банальна соціальна проблематика фільму подається у простій до трюїзму комедійній упаковці: на початку самозакоханий егоїстичний розлучений бізнесмен у фіналі спокутує свої гріхи перед родиною і суспільством, а допомагають йому в цьому шестеро пінгвінів, які стали сакраментальним передсмертним подарунком його не надто відданого сім’ї батька.
Керрі працювати з тваринами не звикати – дві частини «Ейса Вентури» надали йому стільки досвіду в цій справі, що може вистачити й на викладацьку роботу, а не тільки на акторську. Проте, на відміну від молодого детектива у пошуках домашніх тварин Ейса, обличчя вже немолодого містера Поппера не таке гумове – Керрі тепер більше схожий на людину, що, з одного боку, додає йому честі, а з іншого – показує, як актор постарішав. Порозумнішав? Крутити мармизою і робити нею небезпечні для повторення дії несолідно для його майже 50-річного віку. Але тема сім’ї, якої він, до речі, досі не має, цілком актуальна. Лише цим, гадаю, привабив Джима сценарій. Бо ж не могли в цьому посприяти суцільні кліше, котрі, мов склад старих речей, творять зі стрічки натуральний магазин секонд-хенду. Та й пінгвіни були слабким нововведенням: мало хто після перегляду може точно сказати, де комп’ютерна картинка, а де живий виконавець, хоча птахи були справжні. Певна біографічність відчувається в сюжеті.
Керрі чудово розуміє, що це таке, коли сім’я руйнується (він двічі розлучений), як важко після цього знайти спільну мову з дитиною (у нього є донька) і як важливо знову спробувати з’єднатися. Звісно, «Пінгвіни…» мають і узагальнювальний ефект: віддзеркалюють проблеми Америки й містять певну мораль. Ось тільки подана вона так невигадливо, невимогливо, ненатурально і штучно, що, подібно до Станіславского, хочеться заволати: «Не вірю!»