Осмислення Голокосту породило фундаментальні праці й цілі галузі студій травми та колективної пам’яті. Багато слів написано, щоб осмислити те, що сталося з людством у ХХ столітті.
Чи з’явиться щось подібне про нашу війну? І хто про це зможе сказати так, щоб вийти за межі репортажної топографічно-цифрової конкретики до рівня філософських узагальнень, але при цьому не звучати надто відсторонено й не схибити проти фактів?
Володимир Єрмоленко і Тетяна Огаркова видали книжку «Життя на межі. Україна, культура та війна», яка, на мою думку, наразі найближче до цього наближається.
Автори — мої викладачі з Києво-Могилянської академії, я знаю їх за лекціями про філософію культури та теорію літератури, студіями ідеологій та авангардного мистецтва. Від початку повномасштабного вторгнення вони часто їздять у прифронтові області з волонтерськими поїздками PEN, привозять книжки для бібліотек, авторів для зустрічей, автівки для Сил оборони України, на які активно збирають кошти. Їхній подкаст «Культ» рятує моє ментальне здоров’я — слухаю їхні врівноважені інтелектуальні бесіди вранці після обстрілів Києва, в дорозі, коли довкола в транспорті й на вулицях — люди з порожніми поглядами і кам’яними, посірілими після пекельної ночі обличчями. Люблю їхню манеру поглянути історично — крізь різні епохи — на категорії дорослішання, свободи, подорожі…
Книжка «Життя на межі» теж написана в такій манері. Це 44 есеї про різні концепти — Час, Простір, Життя, Смерть, Волю, Тиранію, Красу, Любов і так далі, — які набувають особливого значення під час війни. Про які вже неможливо рефлексувати безвідносно до війни, якщо побачиш її впритул (за два з половиною роки подружжя авторів здійснило 40 подорожей деокупованими та прифронтовими територіями, як зазначено у вступі).
Один із наскрізних сюжетів книжки — девальвація слова, зневіра в його спроможності в перші дні й місяці після вторгнення, а водночас — потреба триматися за Логос посеред хаосу, ословлювати досвід, ставати голосом тих, хто вже про себе не скаже.
«Життя на межі» — фокус-тема минулорічного Книжкового Арсеналу, кураторами якої були Володимир Єрмоленко та Тетяна Огаркова. Програмний есей того Арсеналу є прологом у цій книжці. Про яку межу йдеться? Очевидна відповідь про межу між війною і не-війною — хибна. «Межа — це там, де все починається, а не закінчується», — пишуть автори. І це не про постмодерну деконструкцію зі зміною місцями центру та периферії. Це про фундаментальне розуміння головного й головних, завдяки стійкості яких досі існує все інше.
«На цій межі наш світ не зникає. Він там народжується.
Саме там, у розрідженому небезпекою повітрі, народжується спокій та безпека, яка дозволяє мільйонам людей ввечері ставити будильник, планувати робочий день, призначати зустрічі наступного місяця.
[…] У зруйнованих селах бере свій початок те саме людське піклування про довкілля, яке змушує європейські уряди обмежувати викиди СО2 чи впроваджувати нові екологічні програми. Це все починається там, де 85-річна баба Ніна з села Коробочкине, яка дивом вижила після потрапляння снаряда у власний будинок, продовжує жити у літній кухні, але не залишає руїни власного будинку, адже там живуть її домашні пси — як члени її родини».
Заголовки есеям дають багато концептів-антонімів: життя і смерть, воля і тиранія, м’яке та тверде, більшість і меншість, темрява та світло… Усі вони — про межу, часом розмиту, часом дуже виразну. Межу як точку дотику чи межу як прірву.
Часом есей у книжці починається з абстрактного роздуму: «Війна породжує німоту» («Слова»), часом — із літературної алюзії: «У ХХ столітті ми маємо нову версію “Злочину і покарання” Достоєвського» («Покарання без злочину»), часом — із репортажної замальовки: «Баба Ніна виходить до нас з руїн свого будинку, в селі Коробчине, кілька десятків кілометрів від Харкова» («Фаталізм»). У цій книжці багато прокоментованих теорій, філософських систем, влучних цитат, згаданих авторів і їхніх праць. І так само багато свідчень побаченого на власні очі — подробиць із життя прифронтових і деокупованих сіл та містечок. І «книжні», і «життєві» приклади — прожиті і персонально відчуті. Автори чергують їх повсякчас, поєднуючи в межах кількох сторінок різні рівні абстракції. Наприклад, есей про культуру починається з видовища зруйнованих вибухами сільських бібліотек на Херсонщині та Запоріжжі, текст про нове народження містить різні контексти подолання смерті — від Гоголя до рядків українського гімну.
У «Житті на межі» багато нинішньої війни — але не тільки. Тут є чимало роздумів про природу російського зла, про витоки нинішнього стану справ у Європі, про підвалини, що сформували сучасні цінності чи спричинили їхнє знецінення. Наприклад: «ХХ століття було битвою між капіталізмом і комунізмом, але обидва з них поставили економіку в основу, зробивши культуру вторинною. І комунізм, і капіталізм недооцінювали роль ідей, культур та ідентичностей — і зрештою ідеям, культурам та ідентичностям програли» («Культура»). Або: «У XVIII столітті руїни відігравали ту саму роль, що й мощі святих у Середньовіччі: вони були точкою сили, на яких можна було будувати культуру […] Але в епоху романтизму ХІХ століття все змінюється. Руїни поступаються місцем корінням. Коріння значно більш емоційні, у них значно більше життя. З корінь ще може щось вирости» («Коріння»).
Як пов’язати в одну картину світу всі попередні знання, накопичені за кілька тисячоліть існування нашої цивілізації, із цією первісною хтонню, яку несе їз собою війна? Як узгодити всі ті винайдені протягом століть означники людини — Homo Ludens, Homo Legens, Homo Feriens — із цим звірячим руйнівним потягом, наслідки якого спостерігаємо на деокупованих територіях, — теж, як виявляється, людським?
Після Першої світової в Україні на противагу символізму постав новий літературний напрям. Нагромадження туманних натяків здавалося неспроможним виразити дух епохи. Поети (в Україні неокласики, у Польщі скамандрити) потребували повернення до первісних, прямих значень слів і ясності — нещодавно пережиті революції та війни поділили світ на своїх і чужих, не лишаючи простору для напівтонів. Максим Рильський писав про яблука, Микола Зеров — про суниці, які нічого не означали, окрім себе самих.
У нинішніх спостереженнях за мовою під час війни теж фіксують це — навіть поезія більше не говорить метафорами, вона стає документальною. Уже були спроби укласти глосарій нинішньої війни («Словник війни», упорядкований Остапом Сливинським), та поміркувати над її означенням («Як ми назвемо цю війну?» від Ukraїner). Володимир Єрмоленко і Тетяна Огаркова міркують про війну, культуру та Україну, ревізуючи базові поняття, ключові слова нашого дискурсу — довіра, турбота, діти, дім, — і це також повернення до первісних сенсів, чистих значень, звільнених від багатослівних налаштувань. «У війні люди хапаються за те, чого в мирні часи вони би не помітили. Якщо ти втратив великий світ, ти можеш зберегти хоча би малий», — пишуть автори.
На кількох сторінках кожного з чотирьох десятків есеїв, звісно, неможливо вичерпати теми часу чи простору, зла, безодні, краси чи любові, про які написані сотні праць. Проте книжка «Життя на межі» прокладає в лісі смислів нові стежки для роздумів на ці теми, тримаючи у фокусі Україну, культуру та війну.