Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Про цінності й манери

2 Жовтня 2021, 11:38

Ну, наприклад: вакцинуватися чи не вакцинуватися. Або: чи ти за, чи проти ринку землі? Або: ти порохобот чи зелебот? Аж до якихось зовсім кумедних: латинка чи кирилиця? Усик наш чи не наш? Ні, зрозуміло, що політичні вподобання можуть роз’єднувати, але не скрізь ідеться саме про політику, тим паче, що в певних ареалах топити за ватний мир уже якось не comme il faut. Проте конфлікти щоразу набувають особистого характеру й супроводжуються узагальненнями та вироками. Якщо ти не поділяєш моїх поглядів, ти нещирий, брешеш і взагалі зрадник. Жодних напівтонів, жодних компромісів.

Сталева принциповість мала би вітатися в суспільстві, де здатність брехати й лицемірити довгий час була умовою виживання. Але в тім-то й річ, що йдеться не про відмову від схильності «порєшать», а про якісь хай суттєві, проте радше демонстративні вияви власної позиції. Можна пояснити це так само культурними патернами. Ну не збереглася в українців звичка а) поважати опонента (в принципі будь-кого, але ось цього самого нинішнього, ситуативного противника насамперед); б) вислуховувати ближнього. Колись вона була, ця звичка, ознака лицарських чеснот і книжкової освіченості, досить почитати зразки листування наших предків часів Гетьманщини. Нині, схоже, перемогла чи то радянська, чи то запорєбрікова манера бути завжди напоготові, щоб плюнути у відповідь, якщо в тебе зненацька плюнули.

Атмосфера недовіри, ворожості й агресії, знайома з дитинства за чергою в гастрономі, хоча вже ні черг, ані тих клятих гастрономів, чомусь перемістилася в декорації вільного обміну думками. Тепер ми з’ясовуємо стосунки в соцмережах і вряди-годи на телевізійних шоу, забуваючи, що для принциповості передусім необхідні принципи, а їх формулювання водночас вимагає інтелектуальної впертості, дотримання певних правил і переконаності, що а=а.

Читайте також: Озирнися

Деякі пояснення може дати соціологія, до того ж не аж так лише вітчизняна. Я вже кілька тижнів танцюю навколо 82-сторінкового документа, не можу заспокоїтися. Ідеться про черговий щорічний звіт міжнародної групи дослідників, об’єднаних у проєкті WVS (World Values Survey) — моніторингу цінностей, які сповідує населення в різних країнах. Свого часу мене на нього підсадив колега Євген Глібовицький, і мені ніби очі розкрилися.

Засновник цього напряму Роналд Інґлегарт із Мічиганського університету далекого 1981 року припустив, що, цитую: «у світі є два основні виміри міжкультурних змін: 1. Традиційні цінності проти Світсько-раціональних цінностей; 2. Цінності Виживання проти цінностей Самовиявлення». Далі не псуватиму чистоту думки, краще раджу погуглити, там безодня сенсів і корисних висновків, викладених, до речі, зокрема й як прості та переконливі діаграми. Відкоментую лише один із ключових аспектів.

позитивний момент полягає в тому, що впродовж останніх кількох років точка нашої з вами країни на ціннісній мапі світу почала рухатися, повільно, але цілком вірогідно, у бік розвитку й самореалізації

За шкалою «виживання-саморозвиток» донедавна ми, українці, перебували на одному з останніх місць… не в Європі, у світі! Позаду нас були лише Туніс і чомусь Молдова. Чому — напевно, зрозуміло: дві війни, дві хвилі геноциду й безперервний терор закарбувалися в колективній пам’яті й досі визначають поведінку тут і тепер. Ідея теж зрозуміла: там, де люди дбають про те, щоб дожити до завтра, не до планів на майбутнє. Тим паче, не до домовленостей із ближнім, бо безпечніше думати, що ближній, найімовірніше, не побратим, а стукач.
А позитивний момент полягає в тому, що впродовж останніх кількох років точка нашої з вами країни на ціннісній мапі світу почала рухатися, повільно, але цілком вірогідно, праворуч у бік розвитку й самореалізації. Чи то ротація особового складу, чи то уроки останніх років… А розвиток передбачає не кубушечку, а інвестиції. Не вкрасти по дорозі кленовий листочок, а подбати про рядок у CV. Ну й кооперацію, бо який же розвиток без взаємодії.

Читайте також: Зміна стилю

Звісно, завжди є спокуса видати безпосередні спостереження навколо себе за тенденцію якщо не глобального, то бодай національного масштабу. Хочеться думати, що це таки тренд. Що молодші українці, які повернулися з закордонних заробітків, то певніше будуватимуть не кам’яний паркан навколо садиби (типова поведінка 1990-х і «нульових»), а власний бізнес — взірцева метафора з життя. І домовлятимуться між собою, щоб не лягати під місцевого барона, а відстоювати спільний інтерес хоча б на рівні громади, а з часом, хтозна, й усієї держави.
Тут лише про одне варто не забувати: щоб домовлятися, бажано попрацювати над манерами. 

Позначки: