Гадаю, не перебільшу, коли скажу, що фільми про пубертатний вік і всі його чарівні/потворні моменти складають у кінематографі планети не менше 50% від усього загалу. Бо всі мали 16 +/–, всі були (чи вважали себе такими) чарівними принцесами й потворними чудовиськами. Й часом відбувалася казка – або, суб’єктивно, потворність одних зникала в очах інших, або, об’єктивно, гидке каченя перетворювалося на прекрасного лебедя. «Французькі поцілунки» про це. І без прикрас. Але з кайфом.
Герої цієї французької молодіжної комедії-драми-мелодрами не є ані красенями, ані їхніми антиподами, як у голлівудському кіно подібного жанру. Тут хлопці та дівчата ззовні й у поведінці звичайнісінькі, ніби з поверху твоєї панельки, з твого класу, з вулиці. Їх люблять не всі, а лише деякі, хоча зазвичай не ті, кого люблять вони. Щастя, що взагалі хтось любить!
Переживання школяра в стані перманентного гормонального вибуху – ось сіль життя. Бо, по-перше, сам режисер, він же й сценарист Ріад Сатуфф, який на час зйомок мав 30 років, відносно не далеко втік від віку свого героя. А по-друге, він вставив у свою оповідь усі ті для нас «ганебні» епізодики життя, про які ми ніколи нікому не розповідали та воліли б забути про них самі. Підглядання, полюції, прищі, відверті зізнання, побиття й таке інше. Сатуфф вивертає на нас повний набір підліткового сорому, але цей сором знайомий нам, тому відбувається ефект причетності, розуміння і співчуття. Ми дивимося ніби на себе, проте через плече інших. Глядач сховався, конфіденційність збережена, й у той самий час він усе бачить: не свій, кінематографічний досвід стриптизу реальності. А це вже називається вуайеризмом. Щоб пізнати інших, спершу треба пізнати себе. І Сатуфф нам надає таку можливість. Де б ми побачили себе без роздягання, як не в кіно?
«Французькі поцілунки» вигідно відрізняються від подібного й усіма знаного «Американського пирога» не тільки своєю національною ознакою. Фільм ніби про все те ж саме, але тут якщо вчаться цілуватися, то з дзеркалом, і з тортами сексом не займаються. Тут Емануель Дево грає сексуально відверту директрису, проте без вульгарності. Омріяна подружка героя – схожа на людину, а не на сексбомбу, як Міна Суварі. Й гумор не «туалетний», а дотепно буденний. При цьому сірості та нудьги в картині немає місця – барви яскраві, а форми живі, бо утворюють їх найкращі, які є, художники – наші спогади й наша ж давно забута гормональна фантазія.
«Французькі поцілунки» (Les beaux gosses). У кінотеатрах України з 17 червня