Що в танку головне? Правильно.
У нинішній Україні – те саме. Особливо коли йдеться про «утиски свободи слова» та «цензуру». Зараз поясню, чому я пишу ці слова в лапках. Почну здалека. Минулого тижня стався скандал. Ну скандал і скандал, велике діло! Одним більше, одним менше, я навіть не уявляю, чим можна нас здивувати. Ну вигнали з роботи одного українського редактора, навіть не з газети чи журналу, а з видавництва, – кому це цікаво? Хіба що деталі, в яких зазвичай комфортно розташувався самі знаєте хто.
Отже, днями отримую розсилку на свою електронну пошту: «Видавництво N повідомляє, що пані NN більше не займає посаду шеф-редактора… Нам дуже прикро, що робота над створенням роману про кохання не дала можливості пані NN поєднувати свої творчі плани та керівництво одним із найбільших в Україні видавництв…» Припустімо. Вірю. Але наступного дня сама пані NN розсилає додаткову інформацію з новою порцією для роздумів. Зокрема відскановану сторінку трудової книжки, де синім по білому написано: «звільнено за п. 4 ст. 40 КЗпП України». Коли хтось не знає, що означає «звільнити за статтею», пояснюю: за порушення трудової дисципліни.
Оцінили? Людину, яка створила видавництво, яка дала життя кільком сотням не найгірших українських книжок, яка отримала за це всі можливі відзнаки, включно з почесним званням «Заслужений діяч культури України», звинувачують у прогулах. Ні, розумію, все буває. Скажімо, не зійшлися характерами. Або поглядами на подальшу стратегію. Або просто посада знадобилася для когось іншого. Але ж навіщо лицемірити й писати: «Весь наш колектив дякує пані NN за радість спільної натхненної роботи»?
Навмисно не називаю імен фігурантів: люди, причетні до літературного процесу, й без того їх знають, а для непричетних має значення зовсім інше: загальний механізм. Якби я готував аналітичну статтю чи навіть інформацію, то мав би зателефонувати хоча б власникові видавництва й уточнити його позицію – так би мовити, audiamus et altera pars. Не буду. Не хочу. Огидно. Позицію свою він і так виклав, а я пишу колонку – жанр суб’єктивний і дещо безвідповідальний. Мене цікавлять не бізнес-суперечки, а стан душі. Я вірю, що саме він, стан душі, а не будь-яка доцільність рухають процесами в суспільстві, політиці та, якщо відверто, в економіці також.
Люди, обізнані в наших нескладних навкололітературних обставинах, озвучили найімовірнішу, на їхню думку, версію: власник видавництва має інтереси в інших сферах бізнесу, ніяк із художнім словом не пов’язаних, і йому прозоро натякнули, що, мовляв, для збереження позицій не годиться видавати якихось сумнівних дисидентів, чим колишня шеф-редакторка останнім часом захоплювалася. Не ті автори, не та спрямованість. Друкуй собі книжечки для діточок і не знатимеш горя. А далі вже питання гнучкості хребта й міцності сечового міхура. Є ситуації, коли все визначається не правильними ідеологічними настановами, не переконаннями й не віруваннями, а звичайною людською охайністю та бридливістю, на рівні фізіологічних реакцій.
А тепер до проблеми свободи слова в Україні, яка в цій мікроскопічній колізії відбилася немов у крапельці. Тут, власне, дві окремі проблеми: перша – залежність від влади, особливо коли ЗМІ для власника – непрофільний бізнес, а таких не те, що переважна, а абсолютна більшість, бо медіа в країні обмежено прибуткові (про це я вже писав – див. Тиждень №32/2010). В усіх випадках свобода слова не є чимось принципово відмінним від свободи в країні взагалі, свободи як такої. Якщо влада – чи то центральна, чи то місцева – може знищити будь-який бізнес за п’ять хвилин, а посадити будь-якого громадянина до в’язниці за десять, вимога якогось виняткового статусу для ЗМІ чи журналістів виглядає, сказати б, трохи… аморальною. Не можу довести, але я так відчуваю.
Друга проблема – це наше рідне, ментальне: наявність хребта. Цілковито переконаний, що всі прояви цензури останнього часу – в газетах, журналах і особливо на телебаченні – це ініціатива знизу, а не згори. Бо в нинішньої Адміністрації, на відміну від часів Медведчука, жила тонка, в них ще руки не дійшли до кожного окремого видання (зачекайте, скоро дійдуть), а от власники й редактори працюють на випередження й уже звично стоять у позі «що ваша ласка, чого забажаєте?» Ось конфлікт, який жодна міжнародна організація вирішити не в змозі. Треба менше бз…ти.