Ні, напевне, щось у лісі здохло. Я навіть знаю, що саме. Міф про об’єктивність. Днями не хто інший, як генеральний директор корпорації BBC Марк Томпсон публічно відмовився від керівного принципу неупередженості в інформаційній політиці своєї компанії, а повідомила про це взірець неупередженої журналістики газета The Guardian. Повідомила, як мені здалося, з певним співчуттям.
Я продовжую розмову про те, що мене давно мучить і що було, зокрема, темою колонки в минулому Тижні. Наскільки може вдавати жива людина зі своїми емоціями та своїми поглядами, ніби перебуває «над сутичкою»? Це стосується будь-яких спроб публічно з’ясувати істину, в тому числі в газеті чи журналі, на радіо, телебаченні, інтернет-сайті. Ми знаємо, що кожне видання так чи так має свої політичні симпатії. Ідуть у минуле такі класичні взірці об’єктивності в журналістиці, як легендарний Волтер Кронкайт, який 19 років поспіль вів на американському CBS вечірні новини, й ніхто жодного разу не дізнався, на чиєму ж він боці: республіканців чи демократів. Зараз значно більший попит має канал FoxNews, який навіть не думає приховувати свою прихильність до республіканців.
Насправді доктрину нової «суб’єктивної журналістики» на противагу старій, «об’єктивній» було проголошено не вчора, але вона й досі перебуває, сказати б, під підозрою. Неважко зрозуміти чому: визнання права на власну позицію, себто на упередженість, відкриває безконтрольні можливості для маніпуляцій незалежно від того, чим вони викликані: щирими переконаннями журналіста, його опортунізмом чи елементарною продажністю. Якщо це справедливо для, так би мовити, країн сталої демократії, наскільки ж це актуально для нас! Адже в Україні преса перебуває в епіцентрі багатьох протиріч, які внаслідок особливостей ландшафту позбавлені респектабельного камуфляжу, – тут і шкурні бізнес-інтереси, і політичні протистояння, і, вочевидь, непримиренні світоглядні конфлікти. Тому підозра щодо намірів того чи іншого автора, того чи іншого видання завжди лишається: в очах опонентів він завжди буде або ідіотом, або мерзотником, що «відпрацьовує чиїсь гроші». Захистити від підозри може хіба що репутація, але в нашому кліматі, який виховує звичку до всезагальної неповаги, вона мало чого варта. Та й чи можливий стоїцизм, коли описуєш місцеві реалії?
Своїм студентам, коли вони час від часу в мене з’являються, я наводжу вельми наочний приклад. Уявіть на хвилинку таке газетне повідомлення:
«Нюрнберг (Німеччина), 20 травня 1945 р. Сьогодні тут почав роботу Міжнародний військовий трибунал над Г. Герингом, Й. Ріббентропом, В. Кейтелем, В. Розенбергом, М. Борманом (заочно) та іншими керівниками нацистського режиму Німеччини, які звинувачуються в злочинах проти миру, військових злочинах та злочинах проти людяності. Обвинувачі, представники чотирьох держав-переможниць, вважають провину підсудних незаперечною. Водночас є думка, що процес сфабриковано на замовлення світової єврейсько-комуністичної плутократії».
Ніщо не заважає? Ніщо не говорить про знущання над пам’яттю загиблих і здоровим глуздом? Цікаво чому? Адже факти викладено правильно, імена не переплутано, позиції сторін представлено без перекручень. Можна заперечити, що я навмисно взяв крайній випадок. А що, сталінський режим – не крайній випадок? Чому в такому разі вважаються нормальними публікації з позицій його духовних нащадків?
Видатний етнолог Лєв Гумільов наводить історію (швидше за все, апокрифічну), як західні місіонери намагалися прищепити християнську віру тубільцям із племені зулу. Після курсу підвищення моральної кваліфікації один чоловік на, так би мовити, випускному іспиті чесно відповів: «Зло – це коли сусіднє плем’я вкраде моїх биків, а добро – це коли я вкраду биків у сусіднього племені».
Сумлінність та об’єктивність – різні речі. Якщо в суспільстві не вироблено певних загальноприйнятних ціннісних констант, я не зобов’язаний зберігати олімпійський спокій. Інформаційний простір України не просто різноманітний, він ще й надзвичайно засмічений домінацією іноземних медіа та іноземних спікерів, які тут поводяться явно не на правах гостей. Коли у сфері ідей панують гроші та впливи, незворушність є ознакою неадекватності, це просто треба усвідомлювати.
Я не можу, на жаль, побажати читачеві, щоби наступного року ситуація змінилася на краще. Не зміниться: жодних ознак, жодних передумов. Тож, зі свого боку, можу лише пообіцяти повагу до співрозмовника (читача) й повагу до фактів.