Невблаганно наближається 2015 рік, коли Україна має реальний шанс дістати багаторічний «сімейний» режим на кшталт династії Кім у Північній Кореї. Наші кіми, звісно, дещо європеїзовані (порівняно з північнокорейським аналогом), але легше від того не буде. Однак 2015-й – то дата умовна, бо багато завдань режим вирішує вже сьогодні, закладаючи підвалини свого успіху, за спокійного споглядання опозиції, що діє суто рефлекторно. Якщо влада зачепила когось із її представників, опозиція починає рухатися, якщо ні, то солодко спить…
Опозиціонери постійно нарікають на брак підтримки з боку мас. Але то скарги на самих себе. Можна скільки завгодно водити партійних активістів під прапорами вулицями українських міст – це навряд чи на щось суттєво вплине. Бо постійно виникає запитання: а що конкретно пропонує опозиція українській нації, чим її плани радикально відрізняються від візій нинішнього керівництва, яку саме країну вона будуватиме, якщо прийде до влади… Де той план нової України, де той ідеологічний прапор, під яким мільйони могли б вийти на вулиці?
Тепер не буде, як у 2004 році, коли люди могли виходити лише тому, що Ющенко (Тимошенко, Яценюк і т. д.) хороша людина, симпатичніша від опонента. Немає викладеної на папері системи перетворень, радикальних змін умов гри, всього українського соціально-політичного порядку, а де-факто пропонується знову, як за часів Майдану, поміняти «поганих хлопців» на «хороших», «чужих» на «своїх» і на тому заспокоїтися, не замахуючись на підвалини кланово-олігархічної клептократичної держави, де все вирішує обмежене коло осіб максимально непрозорим способом, де вся нація має працювати на кілька десятків родин. Маси не забули, що після 2004-го переможці навіть не спробували зламати цей бюрократично-мафіозний «орднунг». Помаранчеві й біло-сердечні діяли аж до 2010 року в межах наявної соціально-політичної та управлінської схеми.
Арсеній Яценюк багато, дошкульно і справедливо критикує чинну владу. І має рацію, коли стверджує, що вона погана. Так, погана. Важко заперечити, коли політик заявляє, що вона антинародна і шкідлива. Це так. Але де альтернатива, де образ кращої системи і кращої влади? Немає. А кота в мішку (як у 2004-му) більше ніхто не купуватиме.
Трагедія в тому, що свою майбутню неефективність як можливої влади опозиція вже сьогодні демонструє власними діями і бездіяльністю.
Стратегічна перемога і стратегічна поразка складаються з багатьох тактичних перемог і поразок. Опозиція до своїх хронічних провалів ставиться напрочуд легко, заспокоюючи себе і суспільство тим, що все це несуттєво, головне, що вона виграє велику битву 2015 року й тоді автоматично все відіграє і вирішить.
По-перше, як кажуть китайці, нехай не замірюється на море той, хто не здатен переплисти річку. А по-друге, буде дуже важко відіграти назад ганебно програні Харківські угоди та одіозний закон Ківалова – Колесніченка, враховуючи, приміром, москвофільські ілюзії Віталія Кличка та його глибинне нерозуміння ролі й значення української мови в Україні. Яким дивом із тактичних поразок опозиційних сил постане велика стратегічна перемога 2015-го?
А що стосується підтримки мас, то її ще треба заслужити, бо маси зберігають гірку пам’ять про всі розчарування 2004–2010 років, коли переважно владою (бездарною і неефективною) були нинішні опозиціонери, які тоді не провели жодної з дуже потрібних Україні реформ. Як повірити, що тепер ці люди стали іншими? Насправді опозиційні лідери страшенно не люблять обговорювати ці, між іншим, доленосні для них питання, всіляко ухиляючись від відповідей, принаймні публічно.
Але, не відповівши, тільки й залишиться нарікати на пасивність мас. Період Ющенка зробив усе, щоб на роки прищепити українцям велику підозру щодо всіх політичних лідерів узагалі.
Народ підтримуватиме, коли побачить сміливість, рішучість, щирість і самовідданість опозиційних вождів. А поки що він бачить політиканів із подвійним дном, непередбачуваною поведінкою і залаштунковою підступністю.
Маси небезпідставно підозрюють, що опозиція не надто й прагне реальної боротьби. У її ватажків, насамперед із парламентським мандатом, є статки, статус, затишне депутатське крісло, відносна безпека, «панський» спосіб життя, що не має нічого спільного з життям пересічного українця. Чи варто ризикувати, адже в боротьбі (а не її імітації) все те можна втратити… Громада це інстинктивно відчуває і не дуже переймається закликами опозиційних ватажків. Ну не бачить вона в їхньому середовищі революційних аскетів… Тих, хто на цей образ бодай трохи скидався, ретельно піддали в «Батьківщині» внутрішньопартійному остракізму. Деякі опозиційні нардепи скаржаться, що влада «пресує» бізнес їхніх родичів. Ну то як же вони боротимуться, коли за будь-яку ціну треба насамперед зберегти сімейну справу? А тушки – то вже похідна від цієї об’єктивної ситуації, як і брак притомної стратегії й тактики…