Час від часу мені самій потрібне таке татуювання. Щоб не заносило в ненависть і засудження.
От жінка з Донецька. Пише в соціальних мережах про розп’ятих хлопчиків, про ґвалтування, яке відбувається на її очах в режимі реального часу, щоправда, у Слов’янську. Ґвалтування у Слов’янську, вона в Донецьку, але бачить. Такі в неї особливості зору: і за ріг завертається, і на сотні кілометрів простирається… Вона багато чого бачить: і легендарних негрів, і поляків на болгарських танках, і румунів на гелікоптерах власного виробництва…
Раз на тиждень вона сходить сльозами радості від власного вигуку «аеропорт під Моторолою». А ще постить фото Гіві, бо він її справжній герой.
Чи я хочу її «віддати»? Гіві, Моторолі, Бабаю, Чорту, Шмарклі, якійсь ще мавпі із суто русько-православним погонялом? Ой, так, хочу. Не просто віддати, а заштовхати її в той світ, де вона бажає бути «королєвішною», а потім щільно зачинити двері. Щоб воно ніколи не вийшло на світ інший, Божий.
Однак є «але». Таке собі неприємне для мого особистого спалаху щиросердного українського патріотизму. Її чоловік два місяці як заарештований структурами… «ДНР». Сидить в одній із буцегарень. Побачення з ним їй не дозволяють. Кажуть, що живий. Однак живим усі ці два місяці ніхто з тих, кому можна було б довіряти, його не бачив.
Вона б’ється. Носить якусь їжу, намагається вкласти в неї записки, стоїть у чергах поміж інших родичів, що шукають своїх хоч живих, а хоча б і мертвих, наймає адвокатів, які обіцяють діяти в межах нового кодексу, але кодексу поки що немає. Пишеться… А доки пишеться, кажуть адвокати, він сидітиме й чекатиме.
Читайте також: Запитання з Донецька до президента України: «Ми не Charlie Hebdo – ми лише Донбас?»
Варіантів, звісно, безліч. У межах сімейної мелодрами, наприклад, можна припустити, що вона, жінка ця, давно мріяла якось позбутися чоловіка. А тут така нагода: без гріха, без розлучення, при майні та у віці нових пригод. А те, що ходить по тюрмах… То це про людське око…
Однак прості пояснення іноді бувають найдоцільнішими. Він сидить. І є шанс, що живий. І буде живий, якщо дружина проявить всю свою ницість, повагу до окупантів, любов (тут кожен може сам підкреслити необхідне слово). Вона й проявляє. Здається, щоправда, що дуже вже завзято. Але як ми можемо знати, чи не контролює її дописи справжній маніяк із Гестапо імені СМЕРШу?
Америка, що досі вивчає
Професорка Меган Кореман у далекій Америці викладає своїм студентам соціальну історію Європи в роки Другої світової. На сайті – завдання. «Жив собі за нацистської окупації студент, скажімо, Хенк. Навчався в університеті. А коли не навчався, то доправляв євреїв у безпечні місця. Ціла організація була підпільна, яка протягом усієї окупації рятувала людей, виводячи та вивозячи їх чи то через південь (Іспанію, Португалію), чи то через північ (переважно Швецію) на вільні від гітлерівців землі… І Хенк був частиною цієї організації. І частиною своєї родини. Він жив із батьком і матір’ю. Батько був єврей, а мати католичка. Навесні 1943 року нацистська влада вирішила, що голландські студенти створюють їй надмірні труднощі, а тому краще буде використовувати їх як робітників через систему трудової повинності. Нацисти запропонували студентам або підписати присягу лояльності до фюрера, або йти та виконувати роботу для Третього Рейху. Більшість студентів – понад 80% – відмовилася її підписувати. Нацисти закрили університети. Студенти пішли в підпілля, вступили або і далі працювали на рух Опору, а дехто втік до Британії, щоб приєднатися до армії союзників. Хенк, однак, присягу підписав».
Професорка Меган Кореман запитує своїх студентів: «Чи підписав він присягу тому, що його переконання зазнали кардинальних змін і тепер він підтримував Гітлера та нацистів?». «Звичайно, ні… Хенк ризикнув своєю репутацією, щоб захистити батька. Бо всі знали: сім’ї – це перша черга заручників. По членів родин прийдуть одразу. І що робитимуть із євреєм, хоч і одруженим із католичкою, Хенкові було зрозуміло».
То хто він, той голландський Хенк, колаборант чи учасник руху Опору? І як кожен діяв би на його місці? І чи спрацьовує чорнобіла дихотомія, коли рука Бога відкриває всі дрібниці життя людини?
Америка не воює. Багато років на території Штатів не лунають вибухи. Але скло, те саме головне скло, яке може потрапити в око та серце інфантильного Кая, вони тримають цілим і чистим.
Не мітинги та демонстрації з ушануванням мертвих ветеранів, а щоденна копітка праця, яка пробуджує душу, розширює обрії свідомості, яка абсолютно у християнській традиції просить «не суди і не судимий будеш» і наполягає «хто без гріха, той хай першим кине каміння…»
Неможливість концепції
Європейська колаборація з нацистами була такою самою масштабною, як і українська. Бельгійці, за даними Пітера Лагру, відкрили 400 тис. кримінальних проваджень. Населення Бельгії становило 8 млн осіб. Кожна двадцята людина, якщо враховувати немовлят і немічних старих. Щоправда, вироки були винесені тільки в 60 тис. справ.
20 тис. поголених голів у Франції, переважно жіночих. Хоча й чоловічих теж. Це позасудове «очищення» від зрадників і зрадниць. Озвірілі люди хапали жінок і виводили їх на площі. Фотографували і закривавлені обличчя «пособниць», і напівголі тіла, і обличчя тих, хто брав на себе справу ката.
Католицька газета в 1944 році виступила з нагадуванням біблійної історії про Христа та блудницю. Редакція дозволила собі спитати в тих, хто взяв на себе місію покарання: а що робили ви? Чи не торгували на чорному ринку, підсилюючи таким чином нацистський режим? Чи не працювали на посадах у вішистів? Так чи ні? Чи протестували проти вигнання з міст євреїв? Чи, може, ви пішли в армію, щоб відстоювати незалежність Франції?
Все там, у Європі, було непросто. Великий філософ Мерло-Понті за режиму Віші працював над дисертацією, Сартр викладав і писав п’єси. Може, був пов’язаний із рухом Опору. А може, й не так міцно, як годилося б. А Гальбвакс помер у концтаборі, й Кавайєс був убитий нацистами. А Кангілем та Янкелевич воювали за вільну Францію.
Радянський досвід окупації та травми його осмислення – чорна безодня, бо він темна сторона переможного міфу. Неосягнута й досі прірва людської люті та підлості й водночас надзвичайного героїзму. Європейці, на відміну від наших співвітчизників, здебільшого рятували євреїв. А наші – ні. Наші самі влаштовували погроми та полювання. Іноді такої сили та жорсткості, що дивувалися навіть нацисти. І документи про цей щирий подив вбивці перед силою іншого вбивці є.
Читайте також: Чи такий безнадійний Донбас?
А от чистого та цілого скла, щоб дивитися, думати і пам’ятати про те, якими можуть бути люди у війні та після неї, в нас немає.
Європейські та американські дослідники, які пристали до вивчення Голокосту в Україні та ролі місцевого населення в ньому, пропонують безліч пояснень жорсткості та гніву, безжальності та навіть насолоди, з якими люди під нацистами стали вбивати одне одного, доносити, стріляти, добивати, виказувати. Безліч концепцій, щоб пояснити радість і задоволення від «прекрасних німців», якими ділились у своїх щоденниках деякі особи. Серед тих концепцій є і про масові настрої, і про запізнілу модернізацію, і про нацистську пропаганду, яка міцно пов’язувала більшовизм та «жидів», і про пам’ять про життя без совєтів.
Але тут ось яка справа: війна не може бути концептуалізованою раціонально. А з тим і прожитою раціонально не може також.
Війна – це місце звіра, який приходить у світ через душі людей. Через душу кожної людини, яка живе чи то по один, чи то по другий бік від лінії фронту.
Він хижий, підступний, лицемірний. Він жорстокий і брехливий. Він уособлена ненависть та порожнеча, що забирає в людини людське. Іноді здається, що назавжди, що повернутися неможливо. Бо засліплює жага до помсти, до крові, до знищення.
Це можна називати болем, чи травматичним синдромом, чи кризою екзистенції. Звіру байдуже, як його кличуть. Він насолоджується, допоки лунають прокльони і спить совість.
Людей, що рятували євреїв від нацистів, називають Праведниками Миру.
Читайте також: Витоки донецького сепаратизму
Не Героями. А саме Праведниками. Бо перемогти звіра можливо тільки Вірою та Світлом. Не у всесвітньому вимірі, а тільки на рівні власної душі.
Коли я хочу когось «віддати» та щільно зачинити двері, то годую власного звіра. Коли хтось хоче «залити окуповані землі вогнем», він у такий спосіб плаче від болю. Він говорить від імені «травми». А звір посміхається. Він любить біль, вогонь і смерть.
Війна, як і все наше життя, – це тривала історія про те, як важко бути людиною. І про те, як конче потрібно нею бути. «Великі політичні позиції та ідеології війни, – пише Меган Кореман про Другу світову, – являють собою чітку та легко класифіковану моральну дихотомію. Але на індивідуальному рівні моральні питання війни можуть бути справді Murky».
Murky – це про нас усіх. Бо це темний, неясний, брудний, неосвітлений, каламутний…
А саме для всіх до єдиного наших Murky потрібне чисте і ціле скло – просто на сьогодні й на століття наперед, щоб у кожній історії хоча б спробувати побачити не оскал звіра, а можливість усмішки Бога.