Український політичний клас переживає не кінець, а лише початок своєї ротації, і головне в ній – відчуття кожним учасником процесу його неминучості й відповідно тимчасовості власного статусу небожителя. Можливо, є окремі товстошкірі чи наївні, які вважають, що схопили Бога за бороду раз і назавжди, але загальний настрій саме такий – у цьому мені вже встигли зізнатися, не змовляючись між собою, кілька фігурантів. «Ну не оберуть мене наступного разу» або «ну звільнять мене через півроку», нічого трагічного, «знайду чим себе зайняти», «з голоду не помру». В такій визивній, нічим не спровокованій відвертості, можливо, є елемент штучної пози, але є й ознака нової мелодії життя.
Сама по собі непевність – не найкращий стимул ефективності. Бюрократ, який боїться кожного виклику до начальства, пороху не вигадає, а якщо він має важелі впливу на економічні процеси, то радше вигадає швидку схему розподілу на свою користь, ніж упроваджуватиме реформи. Разом із тим уже саме по собі зникнення відчуття тотальної безкарності здатне розгойдати піраміду злісного доїння держави.
Донедавна український політичний клас був більш-менш монолітний незалежно від політичної платформи того чи іншого конкретного його представника. Не сказати, що там зовсім не було порядних людей – були, безумовно. Але вони почувалися немов заслані диверсанти у ворожому стані й діяли в найкращому разі згідно з «теорією малих справ», у найгіршому ж стрімко деградували, солідарно приєднуючись до «братів по класу». Загалом же всі все розуміли: влада – інструмент покращення власного життя в пропорціях, визначених штатним розкладом. Нині з’явилася, можливо, невелика, але впливова група пасіонаріїв, яка повністю трансформує пейзаж, вносячи в нього необхідний елемент невизначеності. Для них перебування на посаді – спосіб самоствердитися, відчути власну корисність, стати учасником успішного проекту, поліпшити атмосферу загалом. Вони ламають правила гри й демонструють прецеденти.
Колись мене вразила формула одного американського професора в цілком академічному підручнику політології. Вільям М. Салліван із філадельфійського університету LaSalle перерахував необхідні передумови демократії. Це наявність у суспільстві: 1) довіри; 2) доброї волі; 3) ідеалізму. Ідеаліст може програти на короткій дистанції, але в стратегічному вимірі він має вищі шанси на успіх, бо спільнота з цінностями завжди більш життєздатна, ніж спільнота без цінностей. Нинішні епохальні випробування хтось сприймає як особистий шанс відтерти від пирога старших конкурентів, і це неминучий сценарій. Але є інші, які бачать у військовій загрозі та підйомі громадянської свідомості й патріотизму шанс цілком чи частково змінити парадигму взаємодії в рамках держави.
Слід чесно усвідомити: людська природа не змінюється або майже не змінюється. Такі фундаментальні властивості, як егоїзм, жадоба, прагнення особистого комфорту, еволюціонують дуже повільно. Але серед реальних людей дуже рідко трапляються втілення абсолютного зла або абсолютного добра. Таких називають або психопатами, або святими, про них пишуть книжки й знімають фільми. Решта ж більш-менш гнучко діють згідно із загальною мотивацією, актуальною для того чи іншого суспільства на тому чи тому етапі. Сьогодні він симпатяга й молодець, завтра він же чудовисько. Буває й навпаки (хоча значно рідше), коли в суцільному монстрі раптом прокидаються людські й, що набагато важливіше в практичному сенсі, менеджерські якості.
Ось чому я вважаю надзвичайно небезпечними взагалі, а на нинішньому етапі тим більше, ламентації на кшталт «всьо пропало» або «нас зливають». Упевненість у засадничій хибності представника влади – це вже аванс, який суспільство видає йому на реалізацію своєї гріховності. Славнозвісний contract social, або суспільна угода, – це передусім затвердження актуальності довіри, доброї волі та ідеалізму і лише потім урахування інтересів різних груп і страт. Що діється, коли соціум відмовляється від ілюзій, можна безперешкодно спостерігати на прикладі сусідньої держави-агресора.