Тільки виїзд на природу далеко на північ, до краю тисячі озер і тисячі острівців може дати недовгий відпочинок. Ми відвідали дачу наших приятелів неподалік затоки Джорджіан на озері Гурон, де чиста, незагиджена природа, глибока тиша, яку уриває пташиний щебет, і цілковите безвітря. Вранці, опівдні й увечері занурюємось у річку з украй повільною течією, такою повільною, що здається, ніби це радше озеро, а не річка. Позбавлені інтернету і вже з німими мобілками, ми щасливі, що можемо належати собі, довго розмовляємо, читаємо книжки, відкладені на потім, пробуджуємо ностальгійні спогади. Вранці мене ужалила оса. Здавалося б, у цьому немає нічого незвичайного серед літа та дивовижної природи. Зате з’явилася нова тема для обміну думками й обговорення можливих наслідків укусу. Згадали, хто кого жалив чи кусав, а зрештою й наші захоплення та пристрасті, почуття і закоханості. У тій неквапливій спекотній атмосфері північного Онтаріо мені пригадався білоруський фільм польського режисера Фелікса Фалька, знятий за оповіданням «Наталі» російського письменника Івана Буніна. Герой оповідання Віталій Мещерський, свіжоспечений студент, мріє про велике кохання і водночас прагне еротичної пригоди. Кохає чорнооку й золотокосу Наталі: «Волосся мала золоте, а косу трохи темнішу, кольору стиглої кукурудзи», і «чорні очі, ба навіть не очі, а чорні сонця, якщо мовити по-перському», а милується із синьоокою і рудокосою Сонею. «Все дивувався і страхався: за що так покарав мене Бог, за що дав одразу два кохання, такі різні і такі палкі, таку болісну красу обожнення Наталі і таку тілесну насолоду Сонею». З роками, коли юнацька закоханість переросла в зріле почуття, Наталі вийшла заміж, а невдовзі овдовіла. Вирок долі ще раз зближує закоханих. Але щастя, як сон, як нереальне марення, виявляється минущим.
Темою творчості, яка не давала спокою Буніну, були перше «ужалення», перше кохання і перше розчарування — кохання на все життя, і таке велике, що підступити до нього несила. Кохання, яке «трапляється тільки в студентів, кохання, яке ніколи не переходить у наступну фазу». Фільм Фалька, дарма що далеко не шедевр, викликав у ті спекотні дні образи з прози Буніна як алегорії згасання. Як тривожний вісник, в образі якого мчить щось недостигле, що, власне, на наших очах уже й відходить у небуття. А водночас із цим відходом товаришить чуття небувалого утвердження життя, тієї єдиної, неповторної хвилини, поза якою вже не має нічого.
«Усе, що було, стало вже легендою, минуло без вороття», — пише Бунін.
«Ніхто з такою силою і такою пристрастю не змалював у прозі Росію до революції, Росію, якої вже немає: дворянські маєтки, що занепадають, степ, небо, потяги, татарський Крим, Кавказ, Москву. Ніхто з таким чуттям не описав мук, пов’язаних із першим коханням. І ніхто так добре не поєднав одного з іншим», — зауважила Рената Лис, авторка біографії Буніна.
Іван Бунін, той нешаблонний російський європеєць, покинув Батьківщину 1920 року, заховавшись від більшовиків у Франції. Живучи там понад 30 років, він не наситив собою місць свого вигнання. Та й Франція майже зовсім не з’явилася в його прозі. Вони були приязно байдужі одне до одного. Бунін — емігрант, шукач притулку, і він чудово сказав про це 1933 року у своїй нобелівській промові. У його творчості знайшла собі пристановище Росія, якої не існувало, а разом із нею і всі нереалізовані пристрасті. Європеєць Бунін лишився у своїй творчості вірним Росії.
У маленькому есе «Книжка» Буніна є чудова метафора про літературу, яка шукає виходу за свої межі: «А ви все читаєте, знай вигадуєте книжки. Навіщо, власне, вигадувати? Навіщо герої і героїні? Навіщо роман, повість із зав’язкою і розв’язкою?».
Власне, навіщо? Коли дошкуляє спека, у голові пропливають різні фантасмагорії, а створені уявою Буніна образи живуть у мені й досі. Про нього казали: Бунін «мислить очима». У баченні та відчутті життя виявляється його філософія існування. Навіщо він? Навіщо примара Росії? Навіщо кохання таке велике, що підступити до нього несила? Чи це тільки спека й сила літератури?
На запитання молодого Валентина Катаєва «Про що писати?» Бунін відповів: «Про що-небудь. Якщо немає жодного задуму, жодної ідеї, можна описати просто те, що бачиш. Біжить пес, висолопивши язика, тож опишіть пса, але повно, правдиво, щоб то був, власне, цей пес, а не жоден інший. Знайдіть єдині підхожі для цього слова…»
Спека не минає, прогнози не найкращі, далі буде дуже, дуже спекотно — що ж, доведеться задовольнятися цим несподівано гарячим літом, у якому знову з’явився Бунін, невідомо звідки, невідомо навіщо, але хотілося б таки вгадати навіщо. Літо, спека, оса, що вжалила, Бунін, кохання. Таке велике, що підступити до нього несила. Є «про що писати?».