Мій однокласник Денис кілька днів тому повернувся з Києва, де тепер у родичів живе його син. Він зараз без роботи, сидить удома. У їхній Калінінський район снаряди поки що не долітають, але поблизу заводу «Топаз», де мешкає його мама, все набагато гірше. На моє запитання, чому не забере її до себе, подалі від небезпеки, відповідає неохоче. Вона ненавидить київську владу і часто згадує довоєнні, домайданівські й донезалежницькі часи. А дружина, український філолог, зовсім інших поглядів. Улітку мама їздила до своїх родичів у Росію, а жінка намагалася знайти роботу в столиці. Витративши майже всі заощадження, родина Дениса повернулася до Донецька. Тут дружина знову вийшла на роботу, в технікум, де працювала багато років. Там майже 85% колективу, може, й не любить «ДНР», але точно ненавидить київську владу і звинувачує її в усьому, що сталося. Тому щодня приходить додому знервована і змучена. Мій однокласник у відчаї: дві дорогі йому людини звинувачують одна одну у війні. Ось така тепер «дружба народів» у змішаній родині: біль, ненависть, усвідомлення безвиході.
Спробувала відволікти його від сімейних проблем більш загальними. «Чи підеш воювати?» – «Ні, бо в українську армію не візьмуть, а до «деенерівців» сам не хочу». — «Як думаєш, коли вже припиниться цей «режим вогню»? – «Як не будуть у житлових кварталах і за будинками ховатися «Гради», гармати і танки, то не буде й вогню у відповідь». «Про що думаєш, сидячи під обстрілами?» – «А ні про що. Не хочу дивитися новини, читати Facebook. Не маю сили слухати маразм російських каналів, реагувати на запитання сусідів. Пережили сьогоднішню ніч – от і добре. Рідні й друзі живі – чудово! А далі поживемо – побачимо…»
Читайте також: Година вперед, час назад
Я швидко завершую цю телефонну розмову, бо вона мені явно не додає духу. І пригадую суперечку з іншим моїм однокласником ще в червні минулого року. Він тоді запитував: чи варта «єдина й неподільна Україна» розпаду сімей, вимушеної еміграції та війни з «мирними мешканцями Донбасу»? А я вперто відповідала: «Варта!» – і нагадувала, що це тепер «мирні мешканці» стали мирними, а ще кілька тижнів тому за 200 грн ходили на мітинги проти «київської хунти», махали російськими і «деенерівськими» прапорами й геть не використовували свій мозок за призначенням. Отже, мусять тепер відповідати за це. І я разом із ними, бо живу тут. Тоді, у червні, мені ще було важко усвідомити, що ми виявилися дуже різними й живемо в різних світах. І на мою пропозицію: «Тобі не подобається Україна, ти не хочеш тут щось міняти, ну то їдь звідси!» – мій, тепер уже колишній, приятель відповів: «Е ні! Сидітиму тут до кінця, бо це моє місто. У всьому ваша вина, і якщо мене вб’ють, то я ввижатимуся вам у страшних снах!».
Ну що ж тут вдієш, втішаю я себе, згадуючи своїх однокласників, мабуть, нашим чоловікам в окупації важче: і боляче, і страшно, і соромно. Просто вони не можуть зізнатися собі в цьому. Адже не зуміли захистити власні сім’ї, не знайшли в собі сили боротися за своє майбутнє, за буденністю розгубили свої мрії про гідне життя. Те, що їм видавалося цілком пристойним в умовах мирного існування, луснуло як булька за війни. Їх обурює нахабство Росії, але водночас дратує безпорадність України. Вони не хочуть воювати, але разом із тим не знають, як покласти край війні. Вони навіть можуть обговорювати плани з’їздити на черговий матч улюбленого «Шахтаря» і вдавати, ніби нічого не відбувається. Їм легше відсторонитися, забутися, пожаліти самих себе й знайти того, на кого можна покласти відповідальність за власне життя і життя своїх рідних. Їм так легше.
Читайте також: Запитання з Донецька до президента України: «Ми не Charlie Hebdo – ми лише Донбас?»
Я ловлю себе на думці, що відчуваю образу на чоловіків: і на свого, і на чужих. Може, це дуже феміністично? Мені так хочеться звинуватити їх у тому, що вони допустили ворога в наш дім. Мабуть, тут, під окупацією, нам усім треба когось бачити винним у всіх своїх бідах – як не Київ, то сусідів, як не батька – матір, то чоловіка – жінку. Тому краще ми поки що мовчатимемо.
Але мені хочеться вірити, що це в нас ненадовго. Ми отямимося, визнаємо свої помилки, знайдемо необхідні відповіді й зробимо потрібні висновки. Нам стане сил змінитися й прийняти дійсність в її нових реаліях. Бо як інакше? Інакше просто не може бути…