Його утеплюють, прикрашають дитячими малюнками, рятують від «повеней» навесні й щурів восени. Добре, коли якість зв’язку така, що можна зловити мобільний інтернет: тоді кожен боєць у вільну хвилину знайде собі й забаву, й співрозмовників на «великій землі». Буває, що працює телебачення й увечері вільні від служби солдати можуть годинку-другу його подивитися. У статутах та інших офіційних документах не регламентовано, які саме програми й телеканали треба переглядати військовослужбовцям у зоні бойових дій, однак «плейліст» фактично в усіх підрозділах однаковий: гумористичні програми, відеокліпи, дика природа, із фільмів здебільшого бойовики та фантастика. У жодному разі не ток-шоу й не новини: політика роз’єднує, про неї тут не сперечаються. Головні новини, від яких залежить твоє життя, передають рацією, а решту сам собі почитаєш у мережі, бажано без коментарів уголос. Ну хіба що порегочеш із парадних промов генералів і топ-політиків про те, що фронт забезпечений усім необхідним.
Із забезпеченням в армії нині й справді стало краще. Але не так, як в урочистих звітах і промовах. Харчі, одяг — із цим якщо й трапляються перебої, то не такі кричущі, як у 2014-му. Стан техніки, «модернізованої», просто старої або вже пошкодженої під час бойових дій, — ось про що можуть годинами говорити солдати. Це не розмови обізнаних на хайтеківських нюансах любителів машин поблизу гламурного автосалону. Як змусити завтра вранці на морозі завестись УАЗ чи джип 1990-х років народження, як підлатати роздовбану ходову, як узагалі зробити, щоб усе це ремонтоване десятки разів залізо їздило й не підводило на бойовому виході, під час евакуації поранених, транспортування важливих вантажів?
Актуальнішою за розмови про несправну техніку буває хіба що сама війна. Для тих, хто тепер на фронті, вона стала роботою: ми повільно, але таки рухаємося до професійного війська. Людям із багатою фантазією може видатися, що кожен контрактник — це такий собі супермен із бойовиків (фронтовики, до речі, дивляться їх часто, щоб посміятися з того, наскільки істотно відрізняється кіношна війна від справжньої), який щодня за покликанням серця йде в бій. Насправді у війську різні люди й різна мотивація. Однак на перекурах чи за чаєм у бліндажі солдати часто погоджуються в одному: війна повинна закінчитися перемогою. І тими самими словами, якими вранці «оживляли» напівмертві акумулятори на своїх автівках, бійці згадують архітекторів мінських угод. Режим перемир’я сковує ініціативу, заважає робити власне те, заради чого підписували контракт, — воювати. І головне — не скасовує ворожих обстрілів, а отже, й утрат із нашого боку. «Та стільки вже народу поклали під час цього «припинення вогню», що з такими самими втратами можна було чималий шмат території звільнити», — каже один спецпризначенець, і ніхто з побратимів йому не заперечує, тобто всі погоджуються.
Ще на фронті багато жартують. Утім, гумор цей специфічний. «Ми тут, щоб міни ловити», — часом почуєш від тих, хто вже не перший місяць «на нулі». Бо вогонь у відповідь — це завжди на страх і ризик командира на місці, адже перемир’я де-юре триває і регулярна армія де-юре мала б його дотримувати, інша річ — бандформування, вони ж нікому нічого не обіцяли, а «гумконвої» з боєприпасами до них заходять регулярно.
Вітчизняні політики в діалозі із Заходом, особливо з Євросоюзом, люблять повторювати фразу: «Україна повинна дістати чіткий сигнал». На фронті теж чекають сигналу з Києва — чекають терпляче, дисципліновано й не впадають у паніку. Однак тривале одностороннє перемир’я здатне наробити більше шкоди, ніж кілька ворожих ДРГ, що перетнули лінію фронту. Влада чує Захід, який вимагає проведення виборів та особливого статусу для окупованого Донбасу, чує вона й електорат, який категорично проти такого сценарію і, треба визнати, неабияк зважає на його думку. Але, схоже, вдає, що не чує (чи таки не вдає?) головних запитань фронту: «Що відбувається? Війна? АТО? Перемир’я? І скільки ми мусимо дотримувати цього режиму, який щотижня забирає життя наших побратимів?». «Тримайтеся», — відповідь хороша, кінематографічна. Президент у своїй вітальній промові сказав чимало теплих слів на адресу «лицарів нового покоління», «нащадків запорозьких козаків», однак жодним чином не обмовився про те, якою бачить лінію фронту за місяць, півроку, рік і як розуміє слово «перемога» в нинішніх умовах.