Телефонувала паризька родичка, розповіла пречудову історію. Другий місяць Франція гуде: місцеві інтелектуали обурені висловлюваннями свого президента, а пересічні французи ладні на барикадах захищати національну культуру. Виявляється, президент Ніколя Саркозі не любить класичного роману мадам де ла Фаєт «Принцеса Клев». Ганьба!
Передісторія скандалу така. Три роки тому в Ліоні на зустрічі з місцевою адміністрацією президент піддав критиці чинну систему іспитів для чиновників. Виявляється, щоб обіймати посади в державному апараті, треба пройти нелегкі тести, зокрема на знання класичної літературної спадщини. Пан Саркозі поділився своєю відразою до старого нудного роману, але тоді ніхто не звернув на це особливої уваги. Інформація спливла ніби випадково: британська Guardian згадала давній вислів французького президента, і раптом на публікацію відгукнулися французькі ЗМІ. А далі здійнялася хвиля підтримки мадам де ла Фаєт: наступного дня в книгарнях зробили наліпки та паперові стрічки: «Книжка, яку не любить президент Саркозі». З’явилися значки та футболки «Я читаю «Принцесу Клев». Студенти Сорбонни влаштували просто неба біля паркана Пантеону публічні читання твору. І, головне, продаж роману зріс у кілька разів: на березневому Салоні книги терміново додрукований наклад у 2000 примірників розмели за кілька годин.
Відданість французів своїм культурним іконам зворушує. Марі-Мадлен П’йош де ла Вернь графиня де ла Фаєт була фрейліною Анни Австрійської, активною учасницею літературних салонів, де народжувалася Фронда, подругою ла Рошфуко та Расіна. Вона написала чотири романи та книгу мемуарів, але тільки «Принцеса Клев» залишилася в історії літератури як взірець психологічної прози. Франція, XVI століття, герцог де Ньомур і принцеса де Клев кохають одне одного, але доброчесна пані спершу відмовляється зраджувати чоловікові, якого не любить, потім карає себе за те, що стала причиною його смерті від стресу, а потім іде в черниці. Коротше кажучи, це історія того, як жінка «не дає» протягом усіх трьохсот сторінок. Зрозуміло, як на цю апологію цноти мав реагувати Саркозі, відомий як відданий шанувальник жіночої краси в усіх її виявах.
Насправді колізія має другий шар. Захист «Принцеси Клев» є складовою суспільного протесту проти майбутньої реформи системи вищої освіти. Саркозі збирається, по-перше, змусити університетську професуру менше займатися абстрактними науковими дослідженнями, а більше викладати, по-друге, підсилити інженерно-технічні дисципліни за рахунок гуманітарних: мовляв, годі плодити безробітних-літературознавців. Тобто президент зазіхнув на красне письменство, філософію – нібито марні й непоживні, але традиційно шановані в країні, що першою в світі заснувала літературну Академію – якраз у рік народження мадам де ла Фаєт. Крім того, французи не надто толерують свою стійку репутацію розпусників-гульвіс, і спрощений підхід до «жіночого питання» з боку президента здається їм дещо вульгарним, а вульгарне – небезпечним.
Нам, вочевидь, залишається сприймати весь цей галас як анекдот, адже в нас кандидатові у чиновники №1 електорат ладен подарувати Анну Ахметову, Ісаака Бебеля та Гулака-Артьомовського, але завидки все одно беруть. Слід позаздрити громадянській активності – осмисленій, щирій, непідкупній. Треба було б уважніше придивитися до корисного досвіду селекції держслужбовців. Звісно, запозичити його буквально навряд чи вдасться: залишимося без держапарату, бо іспит на знання Шевченка, Франка та Лесі Українки навряд чи витримає більш ніж один відсоток державних мужів, але хоча б якісь елементи… Нехай би прокинулося в них рятівне для нації відчуття, що культуру зачіпати не можна. Сприймайте це як снобізм і показуху, аби ж воно сприяло безпеці держави. Бо годі шукати більшої небезпеки для України, ніж ті личка з печаткою хамства та невігластва, якими можна помилуватися у владних коридорах усіх рівнів, не кажучи вже про політичні ток-шоу. Нехай читають. Гірше не буде.
І ще цікава деталь. Я спеціально перевірив: у жодній статті чи виступі президентові – синові іммігранта, представникові «некорінної нації» не закидають, що ось, мовляв, «ці зайди паплюжать наші святині». Але я усвідомлюю: для такої толерантності одного іспиту не вистачить. Потрібні 374 роки Академії.