Узагалі-то я не збирався про це писати. Тим більше що особливої несподіванки в повідомленні не було: ну заборонили Об’єднання українців Росії. Рішенням Замоскворецького суду міста Москви, – щоправда, з подачі їхнього Міністерства юстиції. Коли майже рік тому аналогічно ліквідували Федеральну національно-культурну автономію українців Росії, стало зрозуміло, що цей останній крок – лише питання часу.
Звинувачення передбачувані до нудоти: пропаганда «націоналістичних цінностей», що підпадає під чинний закон «Про протидію екстремістській діяльності» РФ. Ми ж розуміємо, що коли йдеться про боротьбу з екстремізмом, будь-які пояснення видаються зайвими. Торік привід був хоча б яскравіший: якийсь активіст якогось там фонду «Отчизна» поскаржився, що організовані українці ведуть політичну діяльність і «ллють один негатив на Росію» (цитата). Тільки благаю, не шукайте тут здорового глузду. Чиновники Мін’юсту – такі самі живі люди, вони відчули, куди повіяв вітер, і вирішили вислужитися. Ну а клімат їхнього Замоскворецького суду навряд чи суттєво відрізняється від нашого Печерського. Що сказали, те й ухвалять.
Читайте також: На Росію насувається апартеїд
А тепер зізнаюся в одному гріху, хоча ризикую образити багатьох милих, симпатичних і самовідданих людей. Так от, я не відчуваю особистої втрати від того, що ОУР чи ФНКА припинять своє існування, й зовсім не тому, що раптом став прибічником «русского міра». Збиратися на вечорниці й співати лагідних українських пісень – це не те, що ефективно допомагає зберегти ідентичність у чужому мовно-культурному середовищі. Звісно, я трохи переборщую, але не надто. Як на мене, значно дієвішим може виявитися вдале розповсюдження останнього роману Шкляра, ще краще – збірки Жадана, а концерт «ВВ» – це взагалі бомба. Заголовок із провідного російського сайта новин аж ніяк не проукраїнського спрямування: «Что приготовили «Вопли Видоплясова» на свой 25-летний юбилей?» Розумієте? Їм просто цікаво. Люди самі відчувають, що їм запропоновано сучасний, конкурентоспроможний культурний продукт. Коли це трапляється, навіть якути з башкирами стають трохи українцями, а самі українці згадують, що своїм корінням варто пишатись. І навпаки, немає надійнішого способу відвернути від материнської традиції колишнього українця, а нині – нікуди вже не дінешся – росіянина з дещицею етнічних сентиментів, ніж годувати його псевдофольклором й погано засвоєними віршами з хрестоматії, а саме цим здебільшого займаються товариства українців за кордоном як західним, так і східним, окрім дуже нечисленних винятків. Тому на місці московських українофобів я насамперед заборонив би Скрипку й Вакарчука.
Однак залишається інше питання: чому на тлі московської параної так кататонічно поводяться відповідні компетентні органи України? Не сказати, що вони зовсім тупі. Згадаймо блискавичний демарш із висилкою чеського дипломата, щойно в Празі отримав політичний притулок Богдан Данилишин. Тобто можуть, коли хочуть! Тож чому діяльність численних – близько 300 (!) – нібито суто культурних об’єднань росіян в Україні залишається поза їхньою увагою? Я навіть не «стукатиму», хай самі «поґуґлять» офіційні сайти всіх цих «Русскіх общін» і «Русскіх народних союзов». Хай проаналізують кількість прямих закликів до повалення конституційного ладу й приєднання до сусідньої держави, не кажучи вже про прямі неприховані образи корінного етносу й державної мови, – це так, дрібниці (до того ж їм є з кого брати приклад у самому нашому уряді). А знаєте, які їхні основні претензії до української влади? Виявляється, вони не мають достатньої допомоги від держави! Оце комедія!
Читайте також: Безнадійні українофоби
Ну нічого, натомість їх є кому підтримувати. Я не маю і ніколи не матиму достовірних даних про обсяги прямих матеріальних субсидій, які надходять із Російської Федерації для сприяння «соотєчєствєннікам»; тим більше, знаючи звичаї, скажу, що частина цих коштів не може не губитися десь дорогою. Але навіть те, що вже потрапляє до нас, не витримує порівняння з жалюгідними бюджетами чи то Міністерства культури, чи то Держкомтелерадіо України. Є цілком респектабельні заходи: камерні концерти, лекції відомих науковців. Є більш сумнівні – це коли єдина «розмовна» київська радіостанція перетворюється на філію офіційного «Голоса России». А є зовсім стрьомні: коли київським журналістам за пристойні гроші пропонують написати сумнівний матеріальчик від імені навіжених українських націоналістів.
От про це я давно збирався запитати відповідні компетентні органи. Тільки приводу не знаходилося.