«Київ мусить орієнтуватися на статус нейтральної Австрії», «слід заспокоїти Путіна тим, що Україна ніколи не стане членом Євросоюзу», «треба домогтися фінляндизації України»… В цих закликах, які охоче пережовує західне ТБ, нашій країні відведено роль мовчазної дитини, за яку все вирішуватимуть дорослі дяді.
Починаєш пояснювати, заперечувати, обурюватися. Аргументуєш, що Україна нині мусить діяти в принципово іншому контексті, ніж повоєнні Австрія з Фінляндією. Що пряма збройна агресія сусіда зобов’язує до активних захисних дій, до пошуків союзників там, де їх реально знайти. І найголовніше: вирішувати долю України з державою, яка безцеремонно анексувала в неї частину території, відповідає, може, правовому стандарту XVI століття, але точно не XXI. «Чому в українському уряді призначено міністрів – правих радикалів?» – зверхньо перебиває французький колега. В такі хвилини особливо чітко усвідомлюєш, наскільки ми зі Старою Європою живемо в різних часових категоріях.
В останні кілька місяців популяція експертів з українських питань розрослася до критичної кількості. Тільки й устигаєш зауважувати нових і нових людей, яких запрошують до участі в дискусіях. Більшість із них до України ніколи не їздила, але знає про нас усе. Що було, що є і що буде. Соціологи, політологи, аналітики із приватного консалтингу, викладачі та ще купа народу. Саме ці неофіти найчастіше стають споживачами, носіями й передавачами міфології, яку поспіхом фабрикує Кремль в умовах воєнного часу.
Ситуація на телебаченні віддзеркалює те, що відбувається у великій політиці. Москва активно просуває схему, за котрою майбутнє України обговорювалося б «напряму між сильними світу цього», як казав у одній із передач промосковськи настроєний Жак Шапір. Себто без нас. Водночас у переговорах про угоду «Україна – ЄС» нав’язують російську участь. Одним із лобістів такого підходу є Жан-П’єр Шевенман, колишній міністр внутрішніх справ, а нині представник президента Франсуа Олланда при Путіні. Стратагема «Київ – зона впливу Москви» оновлюється на всіх рівнях. «Україна для Росії – це те саме, що Малі для Франції», – думав, що дотепно пожартував брюссельський кореспондент Libération Жан Катремер. Порівняння можна було б вважати невдалим жартом, якби воно не було черговою маніпуляцією, що подорожує з одного ток-шоу до іншого.
Говорити про Україну стало модно. На телебаченні, по радіо, на конференціях… Тема, як для французького експертного середовища, відносно нова. Добір спікерів для західної аудиторії нерідко демонструє той давній страх перед поки що незрозумілою культурою та ідентичністю, що його колись записали на «підкірку» суспільної свідомості нащадки білої еміграції вкупі з червоними комісарами з Комінтерну. Страхи напитують утілень. Попит забезпечує пропозицію.
«Неонацисти на Майдані», «фашисти в тимчасовому уряді»… Оскільки Україна як держава ніколи професійно не працювала над формуванням власного іміджу, за цю справу охоче беруться наші сусіди. МЗС, щоправда, кілька останніх місяців тішить дотепними прес-релізами, але все це відповіді. Ініціатив – українських, переможних, виграшних – на рівні комунікації критично бракує.
Винятком із правила стало запрошення Петра Порошенка на урочистості з нагоди 70-річчя висадки союзників у Нормандії. Добра ідея, що народилася із дружньої дискусії активістів української громади Франції, знайшла своїх вправних виконавців. Не без допомоги французького філософа Бернара-Анрі Леві та інших прихильних до України інтелектуалів Франсуа Олланд погодився зламати стереотип, згідно з яким переможців у Другій світовій із боку держав колишнього СРСР завжди мала представляти лише Росія. Українська логіка, виражена в чітких обрахунках людських утрат пропорційно до кількості населення, цього разу перемогла. Наша держава – нехай із боями – помалу проривається до кола тих, хто довів своє право на світовій арені говорити від власного імені.
Зрозуміло, що самопроголошених «опікунів» України така ситуація не влаштує. У затятій інформаційній війні, яку Кремль не припинить, доки при владі перебуває Владімір Путін, матимемо ще не одну битву. Мусимо навчитися не тільки відповідати на чужі, недружні ініціативи, а й формувати свої інформаційні стратегії. На випередження.