Вересень — пора повернень із літніх вакацій, а водночас іще й добрий момент, щоб замислитися на хвилину, що означає для нас час. До міркувань на тему плину часу і нас, занурених у нього, мене спонукала моя знайома, яка у фейсбуку повідомила всім і всюди, що ось відпочила і з новими силами повертається до… праці.
Нас тішить, що жінка добре відпочила, але водночас вона інформує: відпочила, щоб продуктивніше працювати. Читаючи таку декларацію, я пригадую роки своєї праці в Нью-Йорку, коли, серед гурту трудоголіків щокроку чув, що вони страшенно заклопотані. Моїм працівникам не вистачало сорокагодинного робочого тижня, бо ж були такі заклопотані, що не встигали пробратися крізь сотні електронних листів, на які мали відповісти, або самим надіслати листи, щоб відповідали інші. Я ніколи не був прихильником працеголізму і вважав, що з працею треба бути доволі обережним, бо вона має ту властивість, що, надмірно працюючи, ти створюєш іще більше праці, з якою не можеш дати собі ради.
Найрізноманітніші гуру продуктивності пропонують низку методів підвищення ефективності або оптимізації з метою обробки більшої кількості електронних листів і висилання більшої кількості розпоряджень. За цим криється не висловлена відверто обіцянка, що певного дня, якщо тільки застосувати запропоновані вирішення, ти відчуєш, що опинився «на щиті», з якого можна контролювати своє життя.
Читайте також: Ох, та культура!
Кількість варіантів досвіду, що його може запропонувати світ, практично необмежена, тож поспішне враження, буцімто ти видобув зі світу справжню суть, приречене на розчарування. Прагнень завжди буде набагато більше, ніж можливостей реалізувати їх.
Проте існує інше, тонше розуміння, в якому наші намагання ефективно використовувати час часто, здається, лише погіршують ситуацію. Що частіше кожен день видається труднощами, які треба подолати по дорозі до якоїсь кращої, більш задовільної точки в майбутньому, то швидше ми усвідомлюємо, що те уявлене майбутнє ніколи не настане.
Ми трактуємо все, що робимо, — інакше кажучи, саме життя, — як цінне тільки тією мірою, якою воно закладає підвалини чогось іншого. Ми ненастанно відчуваємо тиск, спрямований на продуктивне використання дозвілля. Насолоди дозвіллям задля нього самого, — що, як можна припускати, становить увесь сенс відпочинку, — трохи замало. Інколи той тиск набирає форму переконаності, що ми повинні трактувати дозвілля як нагоду стати кращим працівником.
Напевне, саме так думає моя фейсбучна знайома, що з радістю, а водночас із полегкістю повідомляє нам, що після відпустки вона відпочила, ефективніше працюватиме та краще використає свій час.
Згідно з таким поглядом кожна дія, яка не створює цінності для майбутнього, за замовчуванням становить бездіяльність. Відпочинок дозволений, але тільки з метою відновити силу для праці або, можливо, ще якоїсь форми самовдосконалення. Тому важко тішитися хвилиною відпочинку задля самої цієї хвилини.
Через те, можливо, варто, утвердивши як певний постулат, проводити принаймні частину нашого незайнятого часу, зосередившись на чистій насолоді переживання миті без виразного вектора спрямованості в майбутнє.
Отже, не думаймо про ненастанне самовдосконалення задля єдино слушних цілей. Подивімось без жодної мети у вікно, сходімо на прогулянку без виробленого плану, випиймо необов’язковий келишок доброго вина, зазирнімо глибоко у вічі собаці, навчаймося за безцінь користатися життям.
Читайте також: Дилема
Можна погодитися, що проблемою завжди є не наш обмежений час, а наші ненастанні спроби вирішити дилему часу, щоб умістити в нього більше речей, ніж можливо. Ми завжди постаємо перед тим чи тим тяжким вибором, який насправді є частиною нашого життєвого багажу.
Здається, що ми зрештою будемо змушені зректися певних амбіцій, розчарувати деяких людей і відкинути певні міражі, щоб знайти час зробити кілька важливих для нас справ.
Сенека, античний римський філософ, дійшов суті нашого клопоту з часом в знаменитому творі, відомому під назвою «Про короткість життя». Ми нарікаємо на те, як мало маємо часу, — писав він, — відчуваємо, що на нас тисне його плин, і боїмося думати про день, коли наша участь у гонитві за часом скінчиться, а однаково марнуємо його день у день на речі, яких не цінуємо.
«Ви живете так, немов мали б жити вічно, і вам ніколи не спадає на думку ваша тлінність, ви не зважаєте на те, скільки часу вже минуло. Марнуєте його, немов черпаєте з повного і невичерпного запасу, а тим часом саме цей день, подарований якійсь чи то людині, чи то справі, — можливо, останній. Стережіться всього як смертні і жадайте всього, немов були б безсмертні».