Рішення залучити до керівництва окремих міністерств досвідчених іноземців викликало бурхливу реакцію в суспільстві. Одні палко його вітають, і в цьому захваті водночас неозброєним оком читається комплекс неповноцінності: хай там що, а будь-які варяги облаштують наше життя краще, ніж ми самі. Інші почуваються ображеними: невже з-поміж 46 млн українців неможливо знайти тих, кого можна пустити за важелі?
Якщо прибрати з цих реакцій особисті мотиви («чому не я, чому не мене, я ж тут такий розумний, на дивані?»), слід констатувати фундаментальну кризу довіри до правлячого класу – не до окремої партії чи клану, до класу загалом, кризу, яка після Революції гідності не згасла, а, навпаки, розпалилася. Будь-хто, потрапляючи або до виконавчих органів, центральних чи місцевих, або до парламенту, автоматично стає об’єктом не просто підозр, а зневаги й часом лютої ненависті, і нічого тут не вдієш. Це невроз, який лише частково виправдовується сумнівним персональним складом партійних списків у новій Раді. Підозрювати функціонера – діло святе, на тому стоїть демократія, а от знущатися з нього за фактом належності до влади, перепрошую, ознака плебейства.
Ось тут раптом і реанімується гасло патріотизму як критерію кадрової політики: мовляв, що краще – патріот чи фахівець, що важливіше – чистота намірів чи кваліфікація? Як на мене, постановка завдання трохи інфантильна. «Дівчинко, кого ти більше любиш – тата чи маму?» В такому разі варто знову визначитися, кого вважати патріотом і що вважати патріотизмом. Рік тому це питання не стояло: патріотами були всі, хто на Майдані чи за Майдан, і, наскільки я пам’ятаю, за мовчазною домовленістю розбіжності в платформах чи ідеологічних уподобаннях не обговорювалися. Навіть найрадикальніші представники політикуму, виходячи на сцену, утримувалися від необережних висловлювань чи потенційно дражливих пунктів у своїх програмах, а на барикадах узагалі було не до того.
Припустімо, після виборів захисників націоналізму в його спорохнілій «інтегральній» версії серед основних діючих сил немає. Чесно кажучи, трохи шкода, бо це робить нібито вже неактуальною необхідність визначитися з основними постулатами. Наскільки я можу спостерігати, в обігу перебуває кілька версій. 1. Патріотизм – це єдина державна мова, вишиванка, опір Кремлю, повернення в анкету графи «Національність» і «Вечорниці» на УТ-1. 2. Патріотизм – це державна мова (без питань), вишиванка (це круто), опір Кремлю (пішли нафіг), біометричний паспорт (безвізовий режим), Семесюк, Єрмоленко та «Океан Ельзи». 3. Патріотизм – це державна мова (хоча не факт), опір Кремлю (але зі збереженням культурного обміну) ну й паспорт, безумовно, але ніякого Яника з бандитами. Не забуваймо ще один безпосередній і нині актуальний вияв патріотизму: з АКМ у бліндажі або в клопотах щодо постачання чергової партії бронежилетів для фронту. Мирити ці різновиди, тим більше що в реальному житті вони частково перетинаються, інколи в одній особі навряд чи продуктивно.
Для себе я вже визначився й поспішаю поділитися: бути патріотом своєї країни означає бажати, щоби вона була взірцем дотримання прав і свобод (включно з правом на рідну мову й культуру щонайменше двох третин досі дискримінованих у цьому відношенні громадян), що автоматично означає повну не лише політичну, а й ментальну незалежність від східного сусіда, оскільки протилежне неминуче передбачає чуже господарювання й більш-менш м’яку диктатуру в супроводі відповідних розладів свідомості. А ще, як на мене, це прагнення того, щоб моя країна за рівнем легкості ведення бізнесу перемістилася у верхню частину рейтингу, бажано десь між Південною Кореєю та Норвегією, і тоді мої друзі та родичі, працьовиті люди й чудові фахівці у своїх галузях, не шукатимуть собі застосування за кордоном. Ну й ще кілька дрібниць на кшталт доступної медицини, якісної освіти та гідної старості. Мало не забув: патріотизм означає порядність, бо непорядній людині цілком байдуже, яку владу дурити й за якого режиму красти. Ось так буквально: порядність = патріотизм. І навпаки.
Ну а кваліфікація… Якщо заради забезпечення цього треба покликати варягів, то я не заперечую. Мою національну гідність це ніяк не ображає. Тим більше, коли в нас буде втілено всі мої мрії, тут така міжнародна конкуренція почнеться!