Про користь ненависті до України

Якщо судити за справами, то Путін ненавидить Україну. Людина поверхових знань, до того ж викривлених школою КДБ, він не розуміє національних прагнень України, Естонії, Грузії, тому й не зумів побудувати спокійних ділових відносин з усіма колишніми республіками Союзу. Як свідчить коротка історія безнадійного визнання Абхазії та Південної Осетії, політику Путіна не поділяють усі без винятку держави на теренах колишнього СРСР. Це дивний провал, рівного якому я не можу знайти у глибинах історії. Навіть у Гітлера, який безнадійно борсався на самому краю безодні та якого добивала могутня світова коаліція, до кінця 1944 року ще залишалися союзники. В Путіна після десяти років безроздільного правління їх немає.

Можливо, вони Росії не потрібні? Якось незручно серйозно відповідати на це запитання. Віщий Олег ще не збирався вражати нерозумних хазар, а банальністю вже вважалося перше правило стародавньої дипломатії: зібрати довкола себе якнайбільше друзів, зруйнувати якнайшвидше коаліцію ворогів.

Якщо стосовно Китаю, Білорусі та Казахстану ще можуть бути якісь сумніви, то решта країн, що межують із нами, до нас явно не прихильні. Заперечувати це безглуздо. Тому влада каже, що так воно і має бути. Ніби іншого й не можна очікувати від природних конкурентів, стривожених і розлючених дедалі більшим упливом путінської Росії. Такий собі дипломатичний варіант сталінської максими, відповідно до якої класова боротьба загострюється в міру просування до соціалізму.

Навіть якби такий погляд був правильним, усе одно дипломатія країни, що залишилася наодинці, заслуговує на найнижчу оцінку. Протягом останнього десятиліття зовнішньою політикою керує особисто Путін. Нас оточують дуже різні країни, і щоб посваритися з кожною з них, потрібні сталева воля і гнучка уява. Кожен із сусідів у чомусь особливий і вимагає особливого підходу. Відносини з Естонією (блокує «Північний потік») – це не те, що з Литвою (єдине сухопуття до Калінінграда). Для справ з Україною (Помаранчева революція плюс Севастополь) не застосовний грузинський варіант (Революція троянд чимось нагадує помаранчевий Майдан, але додаються Абхазія, кордон із Чечнею і яйця Саакашвілі). 

Сусід по селу, в якому я мешкаю, випивши, засмучується: «Ех, просрали ми нашу Україну!» Якщо не сердити його запереченнями, а потихеньку розпитувати, то з’я¬со¬вується, що у «нашій Україні» ні друзів, ні маєтків він не мав і не має. Проте слово «Крим» при сусідові промовляти не можна – починає буянити. Твердо переконаний, що української мови немає – є наша, але зіпсована поляками. Прізвища українського президента не па¬м’ятає, але не сумнівається, що він американський шпигун. Цей самий агент душить російську мову. Хохли над росіянами знущаються. Ну й так далі.

Цілком упевнений, що рівнозначний аналог моєму сусідові неважко знайти десь на Подолі або в Коломиї. Темнота і пиха не є чиїмось національним привілеєм. І мова, близька до рідної, а все ж нерідна, часто звучить якось пародійно. Мій сусід страшенно обурився, дізнавшись від ме¬не, що українці кажуть «злий собака». Це ж треба, каже, як знущаються з тварини! А селяни у п’єсах класика української літератури Івана Микитенка від душі сміються з безглуздого російського слова «заяв¬ле¬нiє»: ні, щоб по-людськи сказати: «заява». Таких прикладів безліч.

Тому я не розглядаю тут побутових проявів міжнаціональної ворожнечі. Йдеться лише про дії урядів. Понад те, голів урядів. Тобто про найвищу політику.

Чи відомі вам випадки безпосереднього втручання перших осіб України у вибори президентів Росії? Мені – ні. Але всі знають, що Путін особисто диригував президентськими виборами в Україні. Спроба ганебно провалилася, але він щедро винагородив своїх бездарних підручних – депутатством у Думі, членством у Суспільній палаті, присутністю на ТБ.
У Бухаресті Путін палко втовкмачував Джорджеві Бушу, що українська держава – це непорозуміння. Не його провина, що американський президент залишився глухим до аргументів кремлівського експерта. Нічого подібного не лунало з вуст високого київського начальства.

Тисячі нафтовиків і газовиків із Дрогобича і Борислава переселялися освоювати Самотлор і Ямал. Досі на бурових нерідко звучить українська мова. Але не було прикладу, щоб українська влада наполягала на спільному володінні сибірськими родовищами. Путін же рветься до українських газотранспортних мереж напролом.

Ну нехай би рвався і прорвався. Так ні, обрив за обривом. З кожної чергової сутички з Україною Росія виходить із моральним і фінансовим збитком. Остання газова війна коштувала їй $2,5 млрд миттєвого збитку. Ганьба, яку витончено називають втратами репутації, обійдеться значно дорожче. Найсвіжіша угода України з Європейським співтовариством у зв’язку з модернізацією газотранспортних мереж є переконливим підтвердженням цього.

З Москви тече антиукраїнська жовч, часто нічим не обґрунтована. Яка причина? Чи не банківська непрозорість Газпрому і «Роснефти»? Особистий інтерес Путіна до вуглеводнів? Сталінська маячня радянської шкільної історії, де все вкрай спотворено? Бездарність путінських спецслужб, які навіть брешуть якось понуро, по-ра¬дянсь¬кому? Особливо виразно все це видно на прикладі Голодомору.

Важко вигадати щось образливіше для будь-якої нації, ніж ставлення офіційної Москви до цього найбільшого з нещасть роду людського. Якби шість мільйонів українських солдатів загинули внаслідок ядерного вибуху, хімічної атаки або під мечами завойовників, це, пере прошую за цинізм, ще якось терпимо. Але ці шість мільйонів померли найстрашнішою, найповільнішою і най¬нестерпнішою смертю – від ¬голоду. Вони померли не в окопах, а в себе вдома. Вони вмирали разом із дітьми на руках. Вони вмирали на своїх кухнях, на очах у каструль і казанів, тисячі разів вилизаних, що знали і наваристий борщ зі старим (саме старим, у цьому весь смак!) салом, і вареники з вишнями та сметаною, і запашний український хлiб, який хоч і через тиждень нарізай скибками, а він все свіжий і так пахне!.. 

Тисячі, десятки тисяч жінок, дітей, людей похилого віку, перш ніж померти, божеволіли. Коли настала річниця цього космічного нещастя, Дмітрій Мєдвєдєв відмовився приїхати до Києва. У листі до Ющенка він засудив політиканство та іншу негідну метушню. Певна річ, був би він обранцем Росії, а не злого прем’єр-міністра, він пішки пришкандибав би під Дніпровські кручі, і не до Ющенка, а до шести мільйонів пам’ятних свічок, якими мала осяятися того дня Україна. Залишивши осторонь і спірний газ, і замусолену, тричі оббрехану Совітами Переяславську раду, і слиняве слов’янське братерство, і те, що Україна – найбільша європейська країна. Не до Ющенка, не в Раду, а просто до нещасних жертв був зобов’язаний прибути російський президент. Просто до шести українських мільйонів.

Після цієї ганебної неявки жорстка атака проти Голодомору набула рис чітко організованої кампанії. Особливий гнів офіційної Москви викликала та обставина, що українці вважають Голодомор геноцидом. Кіль¬ка недавніх сюжетів у «Вестях», яким відведена провідна роль у викритті київських підступів, оголюють скелет нашої пропаганди. Українців звинувачують у нагнітанні антиросійського психозу на таких підставах.
 
1. Голодомор не можна вважати геноцидом, оскільки такий самий голод і в ті самі часи лютував і в інших частинах СРСР: на Дону, в Казахстані, на Поволжі. Тобто річ не в Україні.

2. Голодомор не можна вважати геноцидом, оскільки постраждали переважно українські селяни, а не просто українці. Тобто тут був класовий підхід, а не національний.

3. Голодомор не можна вважати геноцидом, оскільки його жертвами стали не лише українці, а й етнічні росіяни, німці, греки, євреї.

4. Голодомор не можна вважати геноцидом, оскільки в його практичній реалізації значною мірою брали участь представники українського етносу.

5. З метою політичних спекуляцій українці явно перебільшують суворість Голодомору і чисельність жертв. Вони використовують сумнівні аргументи, охоче вдаються до фальсифікацій документів і фотографій, щоб виставити Голодомор як навмисний захід, спланований у Москві.

Маю із сумом визнати, що ці п’ять пунктів на дуже багатьох росіян діють. Зловтішаються лише безнадійні ідіоти. Але навіть розсудливі громадяни сумніваються щодо Голодомору. Мовляв, так, люди страждали. Так, умирали. Але називати це геноцидом, як в Освенцимі? Ні, ось тут ми проти.

Особисто я, побувавши (на щастя, не тоді, а значно пізніше) і під Краковом, і на Колимі, дійшов висновку, що Освенцим був би своїм у дружній сім’ї Гулагу. Але залишмо цю тему іншим. Зараз важливо зрозуміти, що таке геноцид.

Це слово у його нинішньому сприйнятті вперше з’явилося в документах ООН 1949 року. Хоча поголовне знищення етносів фізично, біологічно, культурно старе як світ. Біблейський Мойсей ретельно про¬водив етнічні чистки, що не заважало йому стати пророком. Позбавляти життя не лише цілі народи, а й їхню худобу, волів та кіз – це було спеціалізацією Ісуса Навіна. Трагедію початку ХХ століття вірмени називали різаниною, а турки – втихомиренням бунту. Тепер вірмени перекваліфікували різанину в геноцид, а турки запевняють, що боролися проти сепаратистів. Отже, наполягати на термінологічній чистоті цього слова – значить проявляти неповагу до історії.

Але українське нещастя якраз відповідає терміну. Міркуйте самі. Три століття українська культура витіснялася на задвірки суспільного життя. Село залишалося не лише колискою «холопської мови», а й хранителем національної культури. Ставши городянами, люди часто перетікали в іншу мову і звичаї. Відтворення української національної свідомості залишалося за селом. Його знищення означало перелом культурного хребта українського етносу. Тобто, згідно з ООН, типовий геноцид.

Страшний голод на Дону і в Казахстані ніяк не позбавляє Голодомор властивостей геноциду. Гітлерівці методично знищували циган, але ніхто на цій підставі не заперечував геноциду проти євреїв. Геноцид проти калмиків не може слугувати спростуванням паралельного геноциду чеченців та інгушів. Поміж жертв Бабиного Яру були українці та росіяни, але це не позбавило трагедію мученицького єврейського вінця…

Довгі роки в Радянському Союзі заперечували той всесвітньо відомий факт, що головною жертвою Бабиного Яру були київські євреї. Цензура пропускала лише один варіант: «Загинули радянські громадяни». Я ніколи не розумів, у чому була краса цековського варіанта. Тим більше не розумію нинішніх. Ну хочуть самі українці вважати своїх земляків жертвами українського Голокосту – нам-то що? Навіщо нам ловити їх за руку? Для чого тикати в ніс, мовляв, не брешіть, не шість мільйонів вас із голоду перемерло, а лише п’ять із половиною? Для чого докоряти українцям: про своїх, мовляв, горюючи, чому не голосите ви за мільйонами жертв розкозачування. Чи вони не люди?

Я не пам’ятаю, щоб Мєдвєдєв і на ювілеї розкозачування приїжджав, та не в ньому річ. Наш мстивий і злопам’ятний лідер вже кого не злюбить, то не злюбить. А не злюбить усіх підряд, так і нам із ними нічого чоломкатися. Ненависть загострює погляд, і відразу бачиш: ось хохол, ось газ, а ось хохол наш газ цупить. Звісно, це хохол, а ви подумали, що хтось іще?