Про корову, пса Умку і другий День народження дядька Миколи

Суспільство
29 Липня 2022, 11:10

Маленьке село на Харківщині. У великодню суботу на подвір’я Миколи й Наталі прилетіла «касета». Вони встигли сховатися до льоху, але побило багато курей, кріликів та, що найгірше, сильно поранило корову, яку щойно привели з пасовиська. Це було привітання від «русского мира» – глибоко православного й набожного, принаймні якщо вірити його речникам.

Корову було дуже шкода, проте лікувати її вже не було сенсу. Її розірване черево неможливо було залатати, навіть коли б неподалік і знайшовся якийсь ветеринар, охочий до такої роботи. Тому наступного ранку тварину вирішили дорізали, щоб не мучилась. Різати корову – діло непросте, і на допомогу Микола покликав своїх нових знайомих, вояків із Тернопільської тероборони, які віднедавна оселилися неподалік.

Із хлопцями господар якось відразу знайшов спільну мову й навіть подружився. Підсобив з електрикою, допомагав облаштовуватися на новому місці, власним тракторцем-годувальником звозив колоди для будівництва бліндажів. Поки зводили позиції, солдати навіть жили в Миколи у старій батьківській хаті по сусідству, а під час небезпеки ховалися в його льосі.

 

Читайте також: Підполковник Сергій Корсун: «Ми якраз воюємо для того, щоб наші діти й онуки не бачили оте стерво на нашій землі»

 

Саме на Великдень, коли, попри свято, за хатою вимушено поралися з коровою, на подвір’я до Миколи й Наталі прилетів іще один «подарунок» від росіян, цього разу значно щедріший. «Кажу хлопцям: летить літак, – згадує Микола. – Та то наш, напевне, – кажуть. Поки гадали, прислухалися, як бабахне – всі лежимо в грязюці, навіть не встигли перелякатись. Жінка на кухні обід якраз варила, то її заглушило. Чудо, що взагалі не вбило».

Наталя відійшла тоді до пічки, вглиб приміщення, і, очевидно, опинилася поза зоною ураження. Була б ближче до дверей хоч на метр – хтозна, як би було. Ракета влучила метрів за 30, поруч із криницею. Вона й узяла на себе основну силу удару. А ще тракторець, який прикрив собою подвір’я та людей на ньому.

Хаті господарів пощастило набагато менше. Вибуховою хвилею знесло цілий кут будівлі, а уламками добряче посікло дах. Але найбільше постраждала собача буда, де жив пес Умка — від неї залишився тільки шматок обірваного ланцюга. На щастя, песика в буді в момент прильоту не було. Він ще після вчорашнього «подарунка з небес» кудись дременув.

«Оце в кут хати попало, – показує тітка Наталя величезний клапоть ракети, – там усе вирвано було, то вже хлопці накрили. Отам вишні росли. Повиносило всі вишні, такий вибух був. Трактор цей, який нас виручав, взяли підірвали. Ми ним усе будували, обробляли…» «Якраз тут хлопців начальство було, — додає Микола, —  Побалакали. І тільки поїхали, я до хлопців пішов, як через хвилин п’ять прилетіло. Якби не розійшлися, усі б лежали».

Тітка Наталя демонструє «подарунки» від росіян

Жити в хаті після обстрілу було неможливо, тому господарі того самого дня виїхали до родичів. Імовірно, боялися нових прильотів. «Це хтось із місцевих навів, – упевнений господар, – бачили, що тут солдати крутяться, ми їм допомагаємо, от і настукали». Чи правда, чи ні, але до фронту звідси і справді далеко, тож, вочевидь, обстріл був таки невипадковий. Приблизно тоді постраждала й місцева школа. Ворожий літак скинув на неї бомбу, сподіваючись, що в школі базуються українські вояки, проте прогадав.

 

Читайте також: Колонщина в окупації: вижити, врятувати, допомогти

 

Через день після обстрілу на попелищі з’явився Умка. Був бруднющий, ніби вискочив із пекла. Ніхто б навіть не здогадався, що його шерсть від природи біла, а не кольору мокрого асфальту. Спочатку він ховався в руїнах хати, і лише коли трохи осмілів та перекусив солдатським обідом, сів перед брамою виглядати господарів.

Микола і справді незабаром з’явився на своїй старенькій машині — за Умкою і щоб хоч якось перекрити побитий дах, щоб весняні дощі ще більше їй не нашкодили й не зіпсували меблі, які вціліли після обстрілу. «Я приїхав через два дні, – згадує чоловік, – а вони (солдати. – Ред.) кажуть: дядьку Миколо, з Днем народження вас! Другим… І вас, кажу, з Днем народження! Молодці вони. Дійсно захисники. Помагають увесь час».

Спільними зусиллями дах до вечора накрили, а на прощання вояки вручили Миколі трохи грошей на нову корову. Цілим відділом скинулись, кожен по дві тисячі, щоб хоч трохи підтримати у важку хвилину родину, яка була до них такою доброю.

Дядько Микола

«Оце такий “русскій мір”, – підсумовує Микола, вантажачи на причіп рештки своїх пожитків. – Розбили нас, лишили за одну секунду бомжами й мало не повбивали нас тут із хлопцями».

Через місяць чоловік знову приїхав на своє подвір’я, тепер уже з дружиною та сином. Треба повивозити речі в сусіднє село, у гараж до приятеля, поки хату відремонтують. Але коли той ремонт буде, господар і сам не знає. Лінія фронту постійно змінюється. До неї хоч і не близько, але гарантувати, що вона раптом не присунеться, ніхто не може. Орки постійно рвуться вперед мов навіжені, щось прилітає, тож у таких умовах відбудовувати хату зовсім немає сенсу. Та й немає за що.

«Хай усе закінчиться, і допоможемо, – каже вояк, тягнучи на причіп секцію кухонної шафи. – Після  війни приїдемо сюди в гості до пана Миколи й відбудуємо йому хату. Усі хлопці зберуться. Уже собі пообіцяли. Головне, щоб москаля вигнати».

103