Хто хоче, хай і далі в це вірить: у звіряче обличчя капіталізму, в підступність економічної допомоги слаборозвиненим країнам, у ненажерливість транснаціональних корпорацій. А я поки що розповім казочку. Там, далеко, за океаном є одна благодійна організація, яка вже 65-й рік поспіль намагається боротися з голодом та злиднями. Вона не «насаджує демократію» (шокуюче звинувачення в очах декого з наших політиків), а лише роздає селянам у країнах третього світу худобу та техніку. Безкоштовно. Мета – щоби ті перейшли на самозабезпечення, до того ж почали допомагати своїм сусідам (це одна з умов надання адресної допомоги). Цьогоріч фонд витратив $800 млн, «піднявши на ноги» 5 млн сімей. А ще в Європі є велика компанія, яка виробляє харчі, точніше молочні продукти. Вона має 200 заводів по світу, зокрема один у нас. Ось ці два монстри розгорнули програму зі створення в Україні так званих обслуговуючих кооперативів.
А тепер прошу на кілька хвилин зосередитися на нудних матеріях. Відколи сконала громіздка та неефективна колгоспна система, поголів’я корів у країні зменшилося вп’ятеро (до 2,7 млн) і далі падає. Україна – третій у світі експортер фуражного зерна, бо всередині країни його… немає кому споживати. 80% молока виробляється індивідуальними господарствами – це одна-дві корови на подвір’я. Натуральне господарство. Собівартість такого молока – понад 3 грн за літр, це більше, ніж гуртова ціна в Європі. Якість – самі розумієте. Коротше, це одна з тих подробиць, які пояснюють, чому Україна не може себе прогодувати без імпорту. Шляхів подолання кризи два: 1) будівництво великих агрофірм, що передбачає гігантські інвестиції (й нове закріпачення селян); 2) об’єднання індивідуальних господарств у кооперативи, які централізовано збиратимуть та оброблятимуть молоко з доведенням кількості голів на кожному подвір’ї до 20–30 (в ідеалі – до 50), гарантуючи якість і ціни. Таким шляхом свого часу пішла Європа, яка на брак харчів не скаржиться. Це, вочевидь, трохи спрощений погляд, але по суті коректний.
Так ось, згадані вище акули капіталізму організують кооперативи й безкоштовно надають їм обладнання: молоковози, охолоджувачі, аналізатори, доїльні апарати, племінний матеріал, а ще влаштовують навчання й забезпечують ветеринарну допомогу. За рік таких кооперативів створено два десятки в трьох областях. Місцева влада ставиться до ініціативи скептично, але принаймні не заважає, бо це як мінімум допомагає зменшити соціальне напруження. Я навмисне не називаю ініціаторів-імперіалістів, щоб мене не звинуватили в прихованій рекламі. Йдеться не про конкретні компанії чи фонди, а про логіку розвитку сучасного бізнесу й суспільства загалом.
За всіх родових вад капіталізму він уже давно переступив той дитячий етап, коли основною метою діяльності є прибуток, який можна витратити на земні блага: автомобілі, вілли, яхти, прикраси, бенкети. Замисліться: 800 млн – скільки ж це буде, якщо перевести в німецькі автівки? А швейцарські годинники? А шотландське віскі?
Нинішній бізнесмен або топ-менеджер здебільшого має гарну освіту й розвинений смак, що якось гальмує імпульси дешевого марнославства. На цьому полі постійно виростають екзоти на кшталт Бернарда Мейдоффа, який примудрився розтринькати мільярди інвесторів (зокрема, на меценатство), проте значно типовішими є інші постаті. Наприклад, той самий Білл Гейтс, який нещодавно оголосив, що залишає своїм спадкоємцям по жалюгідних 10 млн, а решту захмарних статків спрямовує на благочинність.
Однією з системних проблем України є її владні та бізнес-еліти, які внаслідок особливостей біографії геть позбавлені круговиду та фантазії, не кажучи вже про смак. Звідси й характер особистих викликів і стратегій. Для західного власника компанії найамбітнішою метою є можливість змінювати світ згідно з його уявленнями, хай недосконалими, хай подекуди хибними. Для нашого – накрасти, далі особистий горизонт не пускає. Відомі гуманітарні проекти одного-двох олігархів загальної картини не міняють, а, навпаки, відтіняють її потворність. А оскільки бізнес і влада в нас нероздільні, то країною керують, немов величезною компанією, єдина мета якої – забезпечити її власникам п’ятизірковий комфорт, як вони його розуміють.
Найсумніше, що по-людськи мені простіше зрозуміти його, нашого олігарха в черевиках із пітона, ніж того заокеанського дивака, який витрачає мільйони на наших корів. А й справді, навіщо воно йому.