Анекдотичність ситуації полягає в тому, що суто політичні акції на майданах Києва відбуваються під акомпанемент щирих заяв про те, що вони такими зовсім не є. Звісно, можна не пускати до мікрофонів партійних лідерів і народних депутатів, однак це нічого принципово не змінює в характері масових виступів.
Якщо люди виходять на вулиці із протестом проти чогось, апелюючи до влади, то що це, коли не політика? Але як армія не здатна існувати (а тим більше воювати!) без офіцерського корпусу, перетворюючись у такому випадку на зграю озброєних людей, так і політику неможливо здійснювати без політиків. Можемо скільки завгодно сварити чиновників, але без них не функціонуватиме жодна держава. Отже, йдеться не про потрібність чи непотрібність інституту політиків, а про якість людей цієї професії. Нерозуміння таких елементарних істин у дусі горезвісного «противсіхства» («геть усіх!», як іще донедавна писали на багатьох парканах) не робить честі звичайним учасникам протестів, понад усе студентських, що й казати про лідерів.
Без політиків громадська активність стає російським бунтом, безглуздим і нещадним. Зрозуміло, що провальна діяльність помаранчевих при владі, патологічна брехня й лицемірство всіляких «пацанів» від політики на численних телевізійних ток-шоу сформували в широкого загалу відразу до тих людей, що називають себе політичними діячами. І відраза є справедливою. Але її основою стали не лише низькі моральні якості цих персон, а і їхня кричуща непрофесійність, зразки якої вони постійно демонструють. Наприклад, нині політики-опозиціонери (це було помітно) злякалися величезних протестних мас у Києві чи не більше, ніж влада. Бо вони не знали, що робити з тими юрбами, куди їх вести, що їм запропонувати. Хоча опозиціонери мали три роки на роздуми, на підготовку до години Х. І, як завжди, виявилися неготовими… Ці три роки опозиція мала вельми комфортні умови існування: усі численні провали в парламенті, пояснювали тим, що «політична активність мас мінімальна». А коли народ раптом підтримав, політики розгубилися, бо жодного плану дій не мали і створювати його довелося в останній момент, поспіхом. Важко сказати, що ці імпровізації були дуже успішні. Тим більше що польових командирів Майдану-2004 Арсеній Яценюк ретельно вичистив із лав «Батьківщини», а сірі партійні бюрократи безпосереднього контакту з масами остерігаються. Тому доволі часто знайти спільну мову з людським морем на вулицях і площах столиці політикам-опозиціонерам не вдавалося. Вони не готувалися до провалу на саміті у Вільнюсі, до зради Януковичем національних інтересів, а мусили б. Узагалі в них дуже кепсько з передбачуванням, прогнозуванням. Вони завжди спізнюються, не вміють реагувати правильно і швидко, йдуть не попереду подій, а позаду, пристосовуючись (часто невміло) до того, що вже сталося. І абсолютно не вміють діяти на випередження, нав’язувати свою ініціативу, диктувати хід гри. А це вже свідчить про брак лідерських якостей. Одначе народ не може фонтанувати соціальною енергією постійно, а тому кожен її сплеск політики повинні використовувати максимально ефективно. Поки що цю енергію мас політичні діячі марнують, не розуміючи, що то національний золотий запас, який слід витрачати дуже обережно й ощадливо.
Постійні спізнення в реагуванні опозиціонерів можна, окрім іншого, пояснити слабкою інтелектуальною базою. Про це згадували вже багато разів. Чомусь опозиція знаходить гроші, щоб проплачувати мітинги з партійними прапорами, але не має їх на потужні аналітичні центри, що були б її мозком. Звідси відсутність належного стратегічного й тактичного планування, імпровізація, кустарництво. Звідси й наївне бачення перспектив. Досить згадати, як на докори про відсутність плану «Б» на випадок провалу євроінтеграції Віталій Кличко заявив, мовляв, такий план в опозиції є і він полягає в тому, щоб у 2015 році виграти президентські вибори. Судячи з усього, опозиціонери досі не зрозуміли, з якою саме владою мають справу. Виграти в неї – це все одно, що виграти у шулера в карти чи у наперсточника в наперстки.
Нерозуміння таких речей – фатальна стратегічна помилка. Є цікава історична аналогія: члени партії соціалістів-революціонерів (есери) за царя часто розпочинали у в’язницях голодування, вимагаючи поступок із боку адміністрації. І здебільшого досягали їх, бо царат не міг утратити свою репутацію на Заході. Однак коли есери почали робити те саме у сталінських в’язницях, то наглядачі спокійно чекали, доки голодувальники помруть, бо це економило набої розстрільним командам. Влада Януковича нікому не дозволить перемогти на виборах 2015 року, віра в них є трагічною ілюзією. Залишається тільки сподіватися, що звіряче побиття «Беркутом» (за наказом влади) студенток і студентів на Майдані в Києві, нарешті остаточно покаже Кличку, Яценюкові й Тягнибоку, чи варто бавитись у парламентарні ігри з бандитами, а тим більше мріяти про успіх на президентських перегонах 2015-го. Сподівання на них теж є ознакою безнадійного політичного аматорства.
Якщо українці хочуть збудувати нормальну європейську державу, то політикам і громадськості треба якнайшвидше позбутися аматорського підходу до політичної боротьби, не чекаючи трагедій, що руйнують ілюзії.