З одного боку, цю нагороду, безперечно, отримували люди, котрі її цілком заслуговували, були надзвичайно обдаровані, плідно працювали для національної культури й мали в ній переконливий розголос – від Олеся Гончара до Дмитра Гнатюка. Чи, скажімо, Павло Тичина. За всієї драми творчої біографії він цілком заслужено став лауреатом. Так само видатні українські композитори Станіслав Людкевич, Борис Лятошинський. І великий український хореограф Павло Вірський, і Ірина Вільде, і Марія Примаченко, і Микола Бажан. Хто ж із цим не погодиться?
З іншого боку, цю премію від самого початку її існування здобували й через ту чи іншу кон’юнктуру, тобто за те, що щось робили для біжучої системи. Наприклад, середньої руки белетрист Юрій Збанацький і добродій Володимир Канівець, автор абсолютно кон’юнктурної «Ленініани». А десь через десять років після премії Канівець написав роман «Крах дисидентки», де фейлетонно зобразив постаті Ліни Костенко й Кіри Муратової, об’єднавши їх в одну антигероїню. Так само премію отримує добродій Тимофій Левчук – середньої, знову ж таки, руки режисер, але чомусь, як і Корнійчук-драматург у театрі, абсолютний розпорядник тодішнього кінематографічного процесу.
Десятки, якщо не сотні талановитих людей в українській культурі тієї доби проходили повз Шевченківську премію в режимі якомусь надзвичайно образливому і для них, і для загальнокультурної ситуації. Потім зазвичай цим людям усе-таки давали премію, але з величезним запізненням. Як це сталося з постаттю світового масштабу Валентином Сильвестровим. Це мені трохи нагадує релігійний бум в українських пластичних мистецтвах, який, перепрошую за деякий хронологічний цинізм, розпочався лише через тисячу років після прийняття християнства Києвом. На тих картинах релігійного змісту ми бачимо дату 1990 рік, 1991-й і так далі… А де ви були раніше з цими сюжетами, панове художники?
Зрозуміло, що і в суверенній Україні цілком гідні люди теж отримували Шевченківську премію. І цього року теж. Я шаную прозу Василя Шкляра. Він намагається переповісти українську історію минулого століття доволі об’єктивно, хоча в мене можуть бути суто естетичні претензії до його письма.
Однак цього разу склалася ситуація, яка бачиться вже навіть скандальною. Я про галицькі спектаклі за Марією Матіос. Їх відхилили, а премію отримав інший мистецький колектив. Нічого не хочу поганого сказати про переможців, але ж хоч поясніть, чому ви пройшли повз спектаклі за творами Матіос. Тому що вона не подобається центральному комітету вже зовсім змертвілої Комуністичної партії України? Перед нами продовження радянської, власне совіцької, підлої кон’юнктури.
Тобто премія, як і раніше, наполовину складається з пристосуванства, а наполовину з певної об’єктив¬ності. Але ж не можна поєднувати те й те. Як казав Салтиков-Щєдрін про поведінку одного ліберала, який діє «прімєнітєльно к подлості».
І подумаймо, хто ж має керувати Шевченківським комітетом? Я ціную Бориса Олійника. Але коли пр謬гадую його абсолютно кон’юнктурну публіцистику довкола Міхаіла Ґорбачова… Нехай у Комітеті будуть якісь молодші й переконливіші постаті.
Відверто кажучи, мені видається, вихід тут один: премія не повинна бути державною. Хай буде окремо інститут державних премій, він буде вотчиною уряду, і уряд нехай відповідним чином стежить за тим, хто отримує ці нагороди, але не чіпайте Тараса Шевченка. Дистанціюйтеся від нього у своїх преміях.
І водночас хай буде просто Премія імені Тараса Шевченка, надавана після інтенсивного загальносуспільного обговорення мистецьких творів, висунутих на її здобуття. І ця розмова має бути серйозною, вона може тривати довго, може, й не рік, не два. І тоді це буде об’єктивно. Я один цілком можу бути суб’єктивним, але все суспільство суб’єктивним бути не може, коли воно в режимі нормального інтелектуального чи естетичного референдуму, плебісциту обговорює конкретні кандидатури.
Я взагалі за те, щоб Шевченківська премія присуджувалася людям, які вже давно померли, але зробили щось справді вагоме для української культури. Умовно кажучи, блискучий зарубіжний український поет Євген Маланюк… Хоча з реаліями теперішньої політичної орієнтації це може закінчитися тим, що премію присудять добродіям типу Всєволода Кочєтова за його «добре» ставлення до України або письменнику Аркадієві Пєрвєнцеву, який писав романи про злочини УПА.
Тож подумаймо разом над долею Шевченківської премії. Бо як історик, я бачу, що ця премія видається пунктиром: ось тут від Бога, а тут, перепрошую, від його опонента. Як і все в нашій, як сказав поет Богдан-Ігор Антонич, «трагічній батьківщині».
Лауреати
10 лютого Комітет Національної премії України імені Тараса Шевченка шляхом таємного голосування визначив лауреатів 2011 року
Концертно-виконавське мистецтво – Лідія Забіляста,
за оперні партії Інґіґерди «Ярослав Мудрий» Георгія Майбороди, Турандот «Турандот» Джакомо Пуччіні, Амелії «Бал-маскарад» Джузеппе Верді в Національній опері України імені Тараса Шевченка та концертні програми українських народних пісень та романсів.
Література – Василь Шкляр, за роман «Залишенець» («Чорний ворон»).
Літературознавство і мистецтвознавство – Роман Горак та Микола-Ярослав Гнатів за книгу «Іван Франко».
Образотворче мистецтво – через суперечку навколо двох кандидатур: Людмили Жоголь та Віктора Сидоренка, мінімально необхідної кількості в 17 голосів жоден кандидат не набрав.
Театральне мистецтво – Микола Дядюра (диригент-постановник), Анатолій Солов’яненко (режисер-постановник), Сергій Магера (виконавець партії Оровезо), Оксана Крамарева (виконавиця партії Норми) за оперу «Норма» в Національній опері України імені Тараса Шевченка.