Композитор, виконавець-імпровізатор, шоу-мен, письменник, лектор, у свої 72 роки він сповнений масштабних планів. Ленінське «захопити мости, телеграфи, вокзали» – дитячі іграшки порівняно з його постмодерністською стратегією театралізації джазу. Тим більше, що під орудою Козлова наразі зібрано цілий склад мистецької зброї, оновлений «Арсенал».
Чистий джаз мене вже не приваблює – міжстильовий перформенс набагато цікавіший. Я намагаюся саме тепер знайти якихось фахівців, котрі б мислили подібно до мене і були б майстрами своєї справи.
Пантомімісти, клоуни, актори театру і кіно, які зможуть читати тексти, – хто завгодно, аби професійні. Коли йдеться про клоуна, я не маю на увазі звичайного фігляра, з великим носом і кумедними черевиками, чи навіть таких, як Чаплін або Куклачьов. Він може виглядати, наче паяц, а насправді має бути мімом, степпером, щоб брати участь у музичних номерах, де б поєднувалися авангард із класикою, дворові пісні з фанком, тобто все з усим. Виглядатиме це як такий собі сюрреалізм. Причому без жодного серйозу – все на гуморі в першу чергу, стосовно того, що ми самі ж робимо.
Я ніяк не можу позбавитися своїх давнішніх звичок, того серйозного ф’южну, який передбачає органічний сплав стилів. Колись, у 1960-х – на початку 1970-х, це було чудово й своєчасно. Вигадавши ф’южн, Майлз Дейвіс урятував джаз від повного вимирання. Був такий випадок: Дейвіс, котрого ми вважаємо однією з найбільш джазових величин світу, у звукозаписувальній фірмі, яка випускала його платівки, влаштував страшенний скандал, що його альбоми розташовували в розділі «джаз». Дейвіс прагнув осучаснити цю музику, «перекласти» її мовою, яка була б зрозумілою тогочасній аудиторії. Під час фестивалю на острові Вайт у Великій Британії, де зібралася 300-тисячна армія фанів, він грав надскладний авангард, замішаний на фанку. Абсолютно новий підхід хіпі (їх тоді була більшість) сприйняли, як свою музику, бо в цих звуках був близький їм за духом протест.
Так і народився ф’южн, який згодом розгалужився на кілька напрямків. А Дейвіса покинули всі однодумці, дехто з них створили власні колективи. Щось подібне час від часу відбувається і зі мною. І ось знову позбуваюся розважливості, знову шукаю соратників.
Люди уперті. Якщо вони вміють робити щось одне, то для них велика проблема – викинути це до біса і розпочати цілком іншу справу. Я проходив цей шлях не раз: відмовлявся від старих навичок і брався до нового. На початку 1980-х була в мене програма, побудована на брейк-дансі. Мені тоді довелося набрати в команду зовсім молодих людей, яким ця музика просто подобалася. Ми грали суміш джазу з нью-ейджем. Тоді з’явилися дивовижні постпанківські кліпи, як у гурту Madness, наприклад. Переважно ми орієнтувалися на цю естетику.
Наразі мистецтво кліпу вироджується, незважаючи на технологічну досконалість і комп’ютерну графіку – немає думки, підходу, іронії, нарешті. І нібито молодь з усього може познущатися, а до себе критично поставитися не здатна. А у постпанків це було – іронія, в першу чергу, обернена до власної персони.
Нігілізм штука взагалі важка. Його новий тип зародився в Росії, у ХIХ ст. Саме тут виникло те, що потім почало називатися «інтелігенцією», вся ця достоєвщина, самокопання, та ще й засноване на християнстві. І на противагу – тероризм. Навіщось на Олександра II полювали, а він був потрясно прогресивний цар. Якби його не вбили напередодні того, як він мав підписати історичний документ, відповідно до якого він віддавав всі повноваження сенаторам, Росія стала би зовсім іншою країною.
Гламурність, тусовочність зумовлюють повне виродження самоіронії. Нещодавно я відкрив для себе Макса Раабе. Його Palast Orchester пародіює любов німців до солодкої «фашистської» музики. Артисти точно відтворюють характерну для 1930-х років стилістику. Раабе співає німецькою та італійською – привіт Дуче. Публіці подобається: люди похилого віку відчувають ностальгію – у них сльози на очах, молодь одержує задоволення від стьобу.
Класику, геніальні твори не можна перетворювати на музей, заштовхувати подалі на поличку. Я обережно намагаюся оживити класичну музику за допомогою імпровізації. Я беру гармонію і на її основі розробляю експромти.
Сфера моїх зацікавлень – французькі імпресіоністи (Габріель Форе, Клод Дебюссі, Моріс Равель) і російські композитори (Алєксандр Бородін, Модест Мусоргскій, Пьотр Чайковскій, Сєргєй Рахманінов). У Форе я взагалі знайшов джазові гармонії. Тут завдання, нічого не придумуючи, змінити трохи звичний порядок – і вийде вже джазовий акорд.
Повернути імпровізацію у класичну музику – ще одна моя мрія. Баха за те, що він імпровізував, відлучили від церкви. І Паганіні, і Моцарт, і Ліст, коли виконували свої твори в салонах, кожного разу грали інакше, фантазували з пам’яті. І раптом, наприкінці позаминулого століття, імпровізація опинилася під забороною. Імпровізувати раптом стало непристойно, не гідно поважного музиканта. У тоталітарних державах взагалі академізм став нормою – і Сталін, і Гітлер забороняли імпровізи. А наші консерваторські і досі так думають.
На Заході ще гірше. Я сподівався, що зі своєю програмою Шостаковича ми об’їдемо весь світ. Ні фіга. Коли ми давали демо-запис продюсерам, вони не знали, що з цим робити. Мовляв, аудиторія не зрозуміє. У передмісті Бонну є так званий «Вокзал мрії» – старовинне приміщення вокзалу, де виступали Брамс, Шуман та інші композитори і знамениті виконавці. Збирається тут високосвітська публіка. А у Башмета тоді працював прекрасний контрабасист Юрій Голубєв. Ми з ним іноді під час перерв грали для себе фрі-джаз. І ось прямо перед концертом Башмет відчув, що програму необхідно якось підсилити. І каже: «Виходьте з цим номером». Ми вийшли і зіграли. Реакція була просто неймовірна – народ так пожвавився, а в залі ж були виключно поважні люди. А все тому, що це була жива музика, яка ніколи більше не повториться, яка народжується тут і тепер.
Незадовго до смерті Альфреда Шнітке в Москві Мстіслав Ростроповіч влаштував концерт, де мала бути зіграна остання симфонія композитора. Вона складалася з якихось авторських шматків, ремінісценцій, радянських мелодій. Одним словом, нісенітниця така. Десь посередині знайшлося місце й для соло на саксофоні. Мені показали, звідки починати, я повинен був підхопити тональність – і зіграти абсолютне «фрі». Вийшло чудово. Виходжу після концерту, підходять до мене аспіранти, з вигляду, дякують. І запитують: «Як Вам вдалося вивчити і без нот відтворити такий складний матеріал?» Їм не до тями, що можна просто грати. А я так очі долу опустив і кажу скромно: «Довелося попрацювати».
Не так давно в Казані Васілій Аксьонов святкував своє 75-річчя. Ми з одним із «арсенальців», Дімою Ілгудіним, відкривали концерт. І влаштували цікавий перформенс на трьох. Аксьонов читав свої вірші, а ми просто ловили ритміку, їхній тон, милозвучність – і підхоплювали музично. Це була справжня імпровізація. Ми навіть репетицій не проводили. Зал шаленів. Але такі випадки надто нечасто трапляються.
Щодо українського джазу, мало що можу сказати. Приятелюю з Олексієм Коганом і обізнаний із творчістю Man Sound. Знаю, що в Донецьку, Одесі й Дніпропетровську є хороші джазмени. А старі зв’язки, на жаль, втратив. Інформаційного обміну в цій галузі між нашими країнами нині практично не існує. Та й часу в мене не вистачає катастрофічно – проекти, репетиції, лекції в московському Будинку музики з історії музичної культури ХХ ст. у супроводі слайд-шоу і живими виступами виконавців. Все це займає прірву часу.