Російські вибори-2018: специфічні особливості
За даними ГО «Центр дослідження Росії», перебіг президентської кампанії в РФ у нашій країні широко не обговорювався, вочевидь, з огляду на заздалегідь прогнозований і спланований Кремлем результат. Метою цієї імітації виборів була не просто перемога, а демонстрація підтримки Путіна більшістю населення РФ.
Утім, як влучно зазначив 13 квітня на останньому Безпековому форумі директор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир Горбулін, після такого «переобрання» президентом РФ Владіміра Путіна на Росію чекають три безальтернативності: приреченість на Путіна, приреченість на протистояння із Заходом та неминучий програш у цьому протистоянні.
У соціологічному вимірі на президентських виборах-2018 у РФ, за даними директора Аналітичного центру Юрія Левади (РФ) професора Льва Ґудкова, була найнижча за історію сучасної Росії явка виборців, особливо у великих мегаполісах. Наприклад, у Санкт-Петербурзі вона не перевищувала 22%. Своєю чергою, 52% тих, хто прийшов на дільниці, підтримали Путіна. Його електорат — це переважно консервативна й депресивна провінція, працівники держпідприємств, військові, пенсіонери, бідні та низькоосвічені прошарки.
Загалом ці вибори не викликали особливої зацікавленості в більшості населення Росії з огляду на заздалегідь відомий результат та погіршення економічної ситуації в країні. Лише 17% більш-менш активної частини населення стежили за перебігом передвиборчої кампанії, а 51% заздалегідь вважав перегони лише очевидною імітацією. При цьому, за даними опитувань, 69%, або 2/3 населення країни, задоволені результатами волевиявлення й розглядають їх як відносно чесні.
Утім, факти говорять про інше. Професор Михайло Савва, голова правління експертної групи «СОВА» (Україна/Росія), наполягає на фальсифікації виборів-2018 у РФ. Зокрема, за його даними, відбулося вкидання до 10 млн бюлетенів, що також працювало на Путіна. Але й без цього можна говорити про «перемогу» очільника Кремля на «виборах».
Головним досягненням Путіна електорат вважає відновлення Росією статусу великої держави («російський ведмідь показав зуби й змусив усіх себе поважати», «російський народ — великий народ, що має особливий статус» тощо). Хоча, як відомо, це лише міф, створений потужною пропагандою, який у масовій свідомості перетворився вже на переконання, що це саме так і є.
Ефект імперської мобілізації в Росії спромоглися зробити тривалим, що важливо розуміти. Відповідно надії на витверезіння суспільства протягом найближчих років немає. Маємо справу з тотально хворим суспільством, свідомо запрограмованим на агресію та реваншизм, де на першому місці не сила права, а право сили. Це безпосередній наслідок обраного Кремлем у лютому 2007 року курсу на конфронтацію та формування всередині РФ образу ворога у вигляді підступного Заходу.
Пропаганда поширює думку про нібито широкий заколот Заходу проти РФ та особисто проти Путіна. У країні поширюється культ сили, прославлення силовиків, спецслужб, армії тощо. І все це подається як вимушена реакція Москви на загрозу з боку Заходу. Потужне та системне промивання мізків призвело до того, що навесні 2014 року антизахідні погляди поділяло вже 84% населення Росії, а після анексії Криму рейтинг президента РФ сягнув найвищого рівня — 87%! Тим часом ще наприкінці 2013 року 47% громадян висловлювалися проти балотування Путіна на наступних виборах (!).
Відповідно на тлі певних імперських комплексів у значної частини населення РФ ця державна ідеологія «наркотичного патріотизму» забезпечує в нього віру у вождя, створює ілюзію відновлення статусу великої держави й водночас компенсує відчуття власної приниженості. Понад те, такі люди самі бажають вірити в міфи, а це доволі типове явище саме для деспотичних режимів.
Поряд із цим історія Росії дедалі більше спрощується та підміняється міфологією. Ми бачимо повернення до прославлення Сталіна й замовчування злочинів його режиму проти власного народу. Також штучно підвищується роль православної церкви, яка, своєю чергою, активно підтримує політику Кремля в країні та за кордоном.
Спроби Москви розіграти на тлі зростання ворожнечі із Заходом китайську карту виявилися невдалими. Китайський фактор виявився достатньо специфічним і стійким до намагань кремлівської верхівки маніпулювати ним для шантажу Заходу, насамперед США, у власних інтересах.
Загалом ставлення простого населення РФ до китайців залишається нейтрально-доброзичливим. Тоді як у влади спостерігаємо певні побоювання та невпевненість щодо Піднебесної, особливо після анексії Криму 2014 року та спроб російської пропаганди позиціонувати КНР у 2015–2016-му як найближчого союзника РФ у глобальному протистоянні зі США.
Та у 2017-му виявилося, що Китай — самостійний і доволі жорсткий партнер, якому немає жодної потреби сваритися з Америкою заради інтересів економічно слабкої й стабільно деградуючої Росії. Отже, плани Кремля щодо азіатського вектора розвитку РФ виявилися примарною демагогією й порожніми балачками, що поступово вщухають.
Читайте також: Вибори самодержця
Росія в поствиборчий період
Отже, за всіма наявними ознаками путінська Росія все далі демонстративно відмежовується від розвинених країн і західних цінностей. Цей свідомий реверс, на думку експертів, означає повернення країни в минуле, де на неї чекають щонайменше стагнація та деградація. Експерти говорять про інерційний сценарій розвитку, реформ не буде, адже наслідком будь-яких змін буде руйнування наявної архаїчної моделі російської держави.
Невтішні для тамтешньої економіки прогнози дають і провідні експерти авторитетного в Росії Ізборського клубу: політичні амбіції Путіна за слабкої економіки не дають РФ жодних шансів на військове протистояння із Заходом, якому вона й надалі поступатиметься технічно та технологічно.
У країні зберігатиметься тенденція посилення авторитаризму та вождізму, можлива навіть певна реорганізація силових структур. За деякими ознаками можна очікувати ліквідації Слідчого комітету РФ. Водночас Кремль активно шукатиме варіанти збереження впливу Путіна й після закінчення поточного, вже останнього терміну його володарювання.
Експерти прогнозують щонайменше кілька варіантів цього, зокрема проведення до 2021 року «референдуму» про внесення змін до Конституції РФ на користь продовження повноважень Путіна, створення нової почесної посади на кшталт того, як це зроблено в Китаї, або ж переформатування державної вертикалі на користь сильного прем’єр-міністра за суто номінальної посади президента. Щоправда, спроба такої рокіровки колишнього президента Вірменії Сержа Сарґсяна вже призвела до революції, що не може бути для Кремля привабливим.
Як довго зберігатиметься такий стан речей? На думку експертів, ситуація може змінитися у двох випадках: світова економічна криза або перехід Кремля до конфронтації із Заходом. У першому слабка російська економіка не витримає кризових явищ і впаде в числі перших, у другому неважко передбачити військово-політичну поразку Росії.
Важливою передумовою трансформації кремлівського режиму експерти вважають розкол всередині правлячих еліт, але ознак того поки що не видно. Адже Путін це також розуміє і намагається працювати на випередження. За даними Ґудкова, щомісяця в РФ арештовують до 2% чиновників, що є сильним фактором залякування та консолідації, на якому тримається єдність правлячого класу РФ. Тому сподівання на ефект від персональних санкцій проти найближчого оточення Путіна, який призведе до розколу еліт, поки що дещо завищені. Путіну байдуже, скільки втратить від санкцій той чи інший російський олігарх.
Щоправда, середній клас розуміє небезпеку й намагається вжити відповідних заходів. Зокрема, відомо про план Кудріна, що передбачає суттєве зменшення військових видатків, реформування судової системи й проведення реформ. Утім, головна помилка таких планів, вважає експерт, пов’язувати їх із готовністю режиму до змін, що насправді є дуже сумнівним.
До того ж для цього немає жодних передумов. Наявна в Росії економічна модель уже вичерпала себе і жодним чином не відповідає реаліям сьогодення. Зростання тамтешньої економіки припинилося ще 2013 року, тобто за високих цін на нафту (понад $100), залишивши по собі проблему очікувань. Триває падіння реальних доходів населення, за останні три роки вони зменшилися на 12%. Незадоволення є, але з огляду на повільність зниження рівня життя населення встигає до нього адаптуватися.
А пропаганда з позицій фортеці в облозі пояснює: ситуація може бути ще гіршою… І це, на жаль, усе ще спрацьовує. Та й резерви для виживання ще не вичерпані. Тому організованого спротиву режиму поки що немає, а опозиція деморалізована, розколота й неспроможна запропонувати відповідний порядок денний виведення Росії з кризи.
Читайте також: Шахрайство, нікчемність та постійний тиск. Реакція світу на російські "вибори" в окупованому Криму
Російська економічна стратегія. Що далі?
За словами Володимира Горбуліна, Росія втратила всі інші можливості національного розвитку. Країна живе в страху, джерело якого всередині кожного громадянина. Росіяни переконані, що все в країні тримається на Путіні (пенсії й зарплати, опалення та порядок на вулиці, територіальна цілісність і міжнародний статус) й що без Путіна все це розвалиться.
Експерт наголошує, що нинішнє неминуче протистояння із Заходом цілковито влаштовує російське керівництво, оскільки відповідає курсу на агресивну самоізоляцію, що продиктований внутрішніми завданнями Кремля. Горбулін вбачає причини зацікавленості Путіна в протистоянні із Заходом у можливості його внутрішньої легітимності, відновлення імперії, геополітичних амбіцій, утвердження російської ідентичності («Захід не може бути другом, бо він більший, сильніший і сучасніший та у своєму розвитку не залежить від Росії»). Для нинішнього російського режиму немає нічого гіршого, ніж визнати західні правила та позбутися власних ілюзій.
Конфронтація із Заходом дає Кремлю змогу виступати від імені всього російського народу. Крім того, протистояння зі США, НАТО й певною мірою з ЄС сьогодні є найвигіднішим геополітичним позиціонуванням Росії, яке з тактичного погляду забезпечує їй більше переваг, аніж недоліків: РФ зробила заявку на те, щоб очолити антизахідний тренд, який сформувався об’єктивно на цьому західному етапі.
Експерт наголосив, що на більшості майданчиків Росія програє: «Блеф буде відбито, і реальність поверне свої права». За його словами, у Москві зараз готові до нової холодної війни й виторговують собі лише «комфортні умови перебування в бункері». Втім, сподівається Горбулін, «комфортності самоізоляції для Путіна світові столиці не готують, а готують швидку й всеосяжну капітуляцію на умовах переможців».
На думку експертів, стійкість правлячого кремлівського режиму сьогодні полягає не так у його силі, як у слабкості опозиції та відсутності активного спротиву Путіну всередині країни. Ставлення до Путіна в Росії досить двозначне. Утім, потенціал спротиву справді слабкий — 7–8%.
На думку Льва Ґудкова, проблема полягає навіть не в погіршенні економічного становища в Росії. По-перше, це відбувається повільно й населення встигає до того адаптуватися. По-друге, для більшості населення важливішими надалі вважаються все ж таки певні символи та зовнішні показники, а не економіка. Тому поштовхом до делегітимізації кремлівського режиму може бути навіть будь-яка екстремальна подія. Експерт вважає, що такому сценарію сприятиме військово-дипломатична та репутаційна ізоляція РФ. І тоді матимуть значення і падіння доходів населення, і зниження рівня життя. Але окремо кожен із цих факторів режиму не загрожує. Певною мірою це підтвердила трагедія в Кемерові, яка показала все лицемірство та безпорадність кремлівського режиму.
Цікаву думку з цього приводу висловив Йосиф Зісельс, колишній дисидент, голова Асоціації єврейських організацій і громад України. Річ, вважає експерт, не в особі Путіна як такій, а в наявній у РФ системі. Адже це не Путін створив таку Росію, а Росія зажадала собі на трон такого, як він. Сучасна РФ хоче бути імперською, і їй важливо, щоб її боявся весь світ. І вона не зміниться, доки не зазнає жорстокої поразки, як свого часу Німеччина та Японія. Лише таке потрясіння може змінити як саму форму країни, так і її ідентичність.
Оцінюючи перспективи зовнішньої політики Росії, Михайло Пашков, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова, звертає увагу на таке. Передусім геополітична ситуація значно змінилася не на користь Кремля. І його спроби надалі ігнорувати загальноприйняті норми поведінки наражаються на дедалі більший системний спротив міжнародної спільноти на чолі зі США.
Агресор стикається з дедалі більшими труднощами, санкції завдають йому величезних матеріальних та фінансових збитків, і це дає підстави сподіватися на пришвидшення вирішення всіх спірних питань, до виникнення яких так чи інакше причетна путінська Росія. Хоча, зрозуміло, процес примушення до миру ядерної держави буде непростим і потребуватиме ще багато зусиль.
Якщо говорити про зовнішньополітичний курс, який Кремль планує проводити після завершення виборів-2018, то варто згадати текст ключового документа — послання президента РФ до Федеральних зборів Росії, яке він оголосив 1 березня цього року. Сутність зовнішньої політики Росії в перспективі визначатимуть п’ять основних факторів. Це подальша орієнтація на середній клас у погонах (силовики, чиновники ВПК, середній і великий бізнес, науково-технічна інтелігенція тощо), який перетворився в РФ на системоутворюючий; апологетика фортеці в облозі, риторика держави-цивілізації; геополітичний ядерний шантаж Заходу; готовність платити соціальну ціну в протистоянні із Заходом та визначення кола якщо не союзників, то хоча б партнерів Росії у світі.
Кремль і далі шантажуватиме решту світу, провокуватиме нові конфлікти, намагаючись прорвати ізоляцію та скасувати санкції. На думку посла Валерія Чечелашвілі, наукового співробітника Грузинського фонду стратегічних і міжнародних досліджень, не можна виключати спроб Путіна вже після інавгурації запропонувати Заходу «домовитися» за рахунок Грузії та/або України. Для нього це буде чергова спроба повернути РФ статус великої держави.
Однак принципових ідей, які могли б об’єднати суспільство, у посланні не було, Путіну просто нічого запропонувати власному електорату. Понад те, на думку Владіслава Інозємцева, доктора економічних наук, старшого наукового співробітника Польського інституту передових досліджень (Польща/Росія), Путін узагалі не сприймає економіку як таку й розглядає її лише як засіб наповнення бюджету.
Тобто якщо податки надходять, отже, все нормально, вважає він, зростання ВВП президента мало хвилює. Отже, можна припустити, що «новообраний» Путін просто не займатиметься економікою РФ. Апологетика фортеці, що перебуває в облозі, дасть російській пропаганді змогу пояснити народу, що економічне зростання припинилося саме через санкції, а може бути ще гірше. До того ж у країнах СНД економічні потрясіння ніколи не призводили до політичних.
На думку Інозємцева, видатки на оборону не впливають на реальну економіку Росії. У 2017 році вони навіть зменшилися на 26% (!). І хоча Путін розвиває оборонні розробки, про реальність серійного виробництва більшості нових озброєнь говорити важко.
РФ, на відміну від СРСР, не має великого запасу міцності, її економіка вразливіша, особливо в умовах нинішніх санкцій. Щоправда, ефект від останніх експерт не радить перебільшувати, адже особисто на Путіна та його оточення вони поки що майже не впливають.
Водночас, на його думку, дуже ефективним ударом по кремлівському режиму могла б бути заборона західним фірмам володіти російськими активами. Вони мають терміново позбутися їх, а це величезна сума — понад $700 млрд. У цьому контексті нещодавні катастрофічні втрати компанії «РУСАЛ» у США бачаться лише легким початком.
Що ж стосується України, то тут стратегія Путіна не зміниться, його мета — змусити Київ відмовитися від євроінтеграції й наміру стати членом НАТО — лишається. Можливі лише тактичні зміни, які реалізовуватиме Росія. При цьому вона категорично відмовлятиметься під будь-яким приводом обговорювати кримську проблематику. Попри всі розмови про миротворців, поточна ситуація в ОРДіЛО буде законсервована в нинішньому стані, а основні зусилля будуть спрямовані на підрив України зсередини.
З огляду на це, на думку Михайла Пашкова, для України тактично важливо було б прийняти програму забезпечення виборчих кампаній. А також подумати про стратегію зовнішньої політики. Потрібно реформувати ОПК, посилити роботу в напрямку євроінтеграції країни, зберігати рівень міжнародної підтримки нашої боротьби проти агресора, а також пришвидшити внутрішні реформи та зміцнити економіку.
Необхідно активно працювати з європейськими центрами з протидії гібридній агресії Росії, що мають великий попит на український практичний досвід у цій царині, а також потребу у взаємодії для спільного протистояння гібридним загрозам. Також варто розглянути питання діяльності ЗМІ під час виборчих компаній (закон Макрона), що дасть змогу зменшити соціальну напруженість та обмежити можливості маніпулятивного впливу на населення антиукраїнських сил загалом. Крім того, ми повинні ефективно використати допомогу НАТО у сфері кібербезпеки.
Керівник Центру дослідження Росії Володимир Огризко, оцінюючи безпекову стратегію Заходу щодо РФ, називає його політику недостатньо ефективною передусім з огляду на нерозуміння імперської сутності Росії. Понад те, Захід продовжує спроби втягнути її у свою систему координат, які заздалегідь приречені на поразку. Розуміння цього приходить дуже повільно.
У відповідь на російську агресію Захід усе ще провадить реактивну, а не активну політику й тому постійно відстає. Путін, який не має потреби погоджувати рішення, а також дотримувати законів, діє оперативніше, ніж західні демократії. Тому в Кремля є певна тактична перевага у прийнятті рішень, хоча стратегічно він програє.
Сьогодні питання полягає в тому, як вплинути на свідомість росіян. Для цього потрібні нові підходи й нове політичне мислення, а також нові політичні лідери. Відтак Україна й Захід повинні активніше проводити спільну активну політику протидії агресії РФ.
На жаль, попри оптимізм і певні успіхи в протистоянні агресору, сподіватися на швидке звільнення тимчасово окупованих територій України та реформування Росії поки що передчасно. За оцінками експертів, запас міцності кремлівського режиму лишається доволі значним, а альтернативи, тобто іншої, демократичної Росії, міжнародна спільнота наразі не бачить. А отже, зусилля Заходу та України примусити Росію до змін поки що недостатні й потребують посилення.
Читайте також: Новини з божевільні