Тиждень.ua: Чи відчутні зміни в медицині після запровадження медичної реформи, тобто майже за три роки?
– Я не говорив би зараз про реальну системну реформу охорони здоров’я. Передусім низка кроків, задекларованих у програмі реформ президента, на мою думку, не зовсім відповідають тому, що справді треба реформувати. Система охорони здоров’я дісталася нам у спадок з радянських часів, а тому потребує кардинальних змін, а не просто латання «дірок». Упущено надзвичайно важливий складник –зміну монопольного управління системою охорони здоров’я. В європейських країнах системою управляють по-партнерськи паритетно: з одного боку, державні органи – міністерство, департаменти та управління в регіонах, як в Україні. З іншого – професіонали, які безпосередньо працюють в охороні здоров’я: лікарі, медсестри, фармацевти. Для цього Верховна Рада мала б прийняти відповідний закон.
Навіть більше, наразі не ухвалено кілька важливих законопроектів для впровадження реформи. Наприклад, навіть не внесено у парламент законопроект, що змінює статус закладів охорони здоров’я на некомерційні, неприбуткові підприємства, щоб вони могли вільно розпоряджатися коштами. А це є одним, з так би мовити, стовпів цієї реформи. Не ухвалено і законопроекти, один з яких впроваджуватиме загальнообов’язкове медичне страхування, а інші стосуються виробів медичного призначення, які застосовують у медицині, їх безпечності, статусу, оподаткування тощо та безпеки харчових продуктів, профілактичного спрямування системи охорони здоров’я.
Суттєві прорахунки дають підстави говорити, що і реалізація програми змін Януковича в розрізі реформи медичного обслуговування дуже сильно відстає навіть від задекларованих у ній критеріїв.
Тиждень.ua: Чи є підстави говорити про провал реформи до кінця 2014 року?
– Однозначно до 2014 року її ніхто не виконає. Мало того, це навіть очевидно, відштовхуючись від одного з прийнятих законів, що стосується так званих пілотних регіонів: Дніпропетровської, Донецької, Вінницької областей та Києва. Експеримент із впровадження цієї реформи триватиме тільки в цих регіонах, а його результати, згідно із законом, підсумовуватимуть до кінця 2014 року. Це ще раз вказує на те, що за задекларованим терміном влада суттєво спізнюється. А отже, заявлений термін радше голослівний, аніж реальний.
Читайте також: Чому в українських психіатричних лікарнях не надають адекватної допомоги
Тиждень.ua: Як ви оцінюєте стан запровадження медичної реформи у пілотних регіонах?
– Позитивні зміни у системному розумінні там відчутні. Зокрема з-поміж них – розбудова системи охорони здоров’я на основі первинної ланки медичної допомоги, на етапі якої надають близько 80% медичних послуг. Наприклад, запровадження інституту сімейного лікаря замість наявної дільничної служби. Це важливо для української медицини тому, що в Україні зараз є певний перекос у бік вторинної ланки – діяльності вузьких спеціалістів, оскільки хворі повз дільничного, який зазвичай не виправдовує їхні очікування, одразу звертаються до фахівців вторинно-третинного рівня. Це – хиби самої системи. А тому необхідна розбудова правильної первинної ланки на основі сімейної медицини, що призведе і до змін у перерозподілі ресурсів. Раніше на первинну ланку – дільничних лікарів – виділяли не більше 15%, а насправді для функціонування цієї ланки потрібно 30% з бюджету охорони здоров’я. Лише в пілотних регіонах це реалізовують.
Тиждень.ua: Наскільки активно запроваджують в Україні інститут сімейних лікарів?
– Частка сімейних лікарів у 80% необхідної їх кількості, задекларована в програмі реформ для виконання до 2014 року, – це однозначно завищений показник, недосяжний апріорі. Можливо, його вдасться виконати років через вісім-десять. Утім, це з умовою, що буде створено належні умови, щоб ці фахівці залишилися працювати в системі.
В Україні нині не вистачає більше 50% сімейних лікарів (потрібно 30–33 тис., а сьогодні таких дипломованих спеціалістів – лише 12 тис.). Навіть у пілотних регіонах не вистачає кадрів попри те, що медичні університети цього року масово почали підготовку сімейних лікарів. Однак говорити про залучення їх до медичної сфери поки що передчасно, оскільки потрібно від шести до дев’яти років, поки вони пройдуть всі етапи навчання і практики.
Читайте також: Якими є реальні темпи медичної реформи
Тиждень.ua: У програмі реформ містяться також так звані індикатори запровадження успіху. Як ви сьогодні оцінюєте ці показники?
– У програмі йдеться, що до кінця 2014 року потрібно знизити загальні коефіцієнти дитячої смертності – до 6,5%; материнської– до 13%; передчасної смертності – на 25%. Поки що знижуються лише перші два показники. Причиною цього є відкриття перинатальних центрів у регіонах України. Зокрема дитяча смертність знизилася на 20% (у межах 8 тис. на 10 тис. народжених). Спостерігається і зменшення смертності при народженні дитини, однак цей показник ще далеко не відповідає вказаному. Що ж до показника смертності, то він поки що не змінився.
Зниження смертності від туберкульозу на 30%, що також передбачено в програмі, ще далеке до виконання. Ця проблема – одна з найбільших в академічному й інфекційному сенсі. Крім цього, традиційно не вистачає коштів.
Програмою також передбачено скоротити частку домогосподарств, у яких упродовж року хто-небудь з членів у разі потреби не зміг отримати медичну допомогу, придбати ліки й медичне приладдя, – з 20% 2009 року до 3%. Я вважаю, перша цифра некоректна. Насправді їх близько 40%. І без становлення повноцінної первинної ланки, як я вже зазначав, скоротити таку кількість до задекларованої цифри до 2014 року нереально.
Тиждень.ua: Чи можна говорити про недостатність фінансування медицини для її реформування? Якщо так, то скільки коштів, на вашу думку, для цього потрібно?
– Парадоксально, але на цю кампанію реформ влада не передбачила коштів. Реформу здійснюють за рахунок коштів, знайдених з так званої реструктуризації, яку сьогодні зводять до банального закриття закладів охорони здоров’я.
За оцінкою Всесвітньої організації охорони здоров’я, якщо медицину фінансують менш, як на 6% ВВП, системи охорони здоров’я в такій державі немає. Попри це в Україні виділяють лише 3,5% (!) ВВП. За такого фінансування система охорони здоров’я не може існувати. Решту коштів (хоча б до 6% ВВП) доводиться доплачувати людям з власної кишені. Тобто так звані сірі платежі в медицині становлять 50%, а це ще один бюджет на охорону здоров’я.
Якщо говорити про те, скільки потрібно на успішне впровадження реформи, то це мінімум 20% бюджету охорони здоров’я. Тільки в такому разі можна було б оцінювати її успішність.
Тиждень.ua: До так званих сірих платежів входять і хабарі?
– Так. Утім, я розрізняв би поняття хабарництва і тих коштів, які змушені платити пацієнти. Наприклад, якщо в медичних закладах немає медикаментів і пацієнти купують їх за свої кошти, то це тіньові, чи сірі, кошти, а не хабарництво.
Що ж до подяки лікареві за медичні послуги, то її також можна розділити на хабарництво і подяку як таку. Різниця між ними полягає в такому: хабарництвом однозначно можна назвати оплату пацієнта, яку вимагає лікар і яка є умовою надання медичних послуг. У протилежному разі – це вдячність, і тут спостерігається тенденція до зниження. Натомість зростає саме хабарництво.
Заробітну плату лікаря становлять три складники: офіційна зарплата (від 1,5 до 4 тис. грн), платежі лікареві за надані послуги у вигляді конверта з грішми та кошти від фармацевтичних компаній за виписування рецептів. Водночас що вища кваліфікація лікаря, то вища частка коштів у конвертах від загального доходу лікаря.
Тиждень.ua: Наскільки ефективно в Україні функціонує мережа медичних закладів? Чи можна говорити про кількість зайвих?
– Для нинішньої системи охорони здоров’я зайвих немає, оскільки її фінансування розраховано на кількість населення. А для адекватної нової системи охорони здоров’я, безумовно, є і зайві. Візьмімо для прикладу Київ, де є близько 80 різних лікарень. Чимало з них мають по два-три відділення, тобто вони не надають комплексну допомогу. В ідеалі в столиці на 3,5 млн населення повинно бути від 7 до 10 багатопрофільних лікарень.
Європейська практика свідчить, що на 350–450 тис. населення має бути одна багатопрофільна лікарня. До прикладу, у Відні таких лікарень п’ять, але аж ніяк не 80.
Читайте також: Чому в Україні актвино поширється СНІД?
Тиждень.ua: Як ви оцінюєте кваліфікованість українських медиків?
– Якщо говорити про загальну кваліфікацію лікарів, то з нею проблематично. Хоча в Україні ще залишилися з радянських часів висококваліфіковані, але вузької спеціалізації кадри. За моїми спостереженнями, їх близько 10% загальної кількості. І сконцентровані вони в основному в багатопрофільних лікарнях обласного рівня і науково-дослідних інститутах.
А тих, хто хоче працювати в системі охорони здоров’я на зарплату від 1,5 тис. грн, дедалі менше. Крім цього, з кваліфікацією пов’язана і якість медичного обладнання, зношеність якого становить 70%.
Безумовно, існує також проблема з якістю до- та післядипломної освіти лікарів – і в організації її як системи, і в кваліфікованості викладачів. Це окремий суттєвий підрозділ, який також необхідно змінювати.
Реальна реформа можлива тільки за політичної волі вищого керівництва держави та за умови її підтримки всіма учасниками системи охорони здоров’я: пацієнтами та лікарями. На моє переконання, ані першого, ані другого в Україні зараз немає.