Політична практика свідчить, що однакового для всіх блага не буває. Навіть стан миру, який одним бачиться нагальною потребою, інші вважають перешкодою для досягнення власної мети.
Косовський сепаратизм розпочався в 1960-ті роки, коли Югославія була успішною країною. На теренах сербського краю Косово і Методія активісти албанського національного руху застосовували методику «етнічного тиску» на сербське населення. Чисельність албанців стрімко зростала, бо значно вищою була народжуваність. Серби, які в албансько-мусульманському оточенні почувалися все менш зручно, за нагоди виїздили з краю.
За кілька десятиліть косовська проблема набула виразного політичного забарвлення. В 1990-ті політика сербського лідера Слободана Мілошевича перешкоджала планам США щодо впорядкування проблем у країнах Балканського півострова. Сербське керівництво скасувало автономію Косова і ввело війська. Албанська «Армія визволення Косова» розпочала партизанські дії. Під час операції НАТО проти Югославії (1999 рік) військові США вважали албанських бойовиків своїми союзниками. Війська НАТО залишилися на території краю. Невдовзі ухвалена Радою Безпеки ООН резолюція №1244 підтвердила територіальну цілісність Сербії, однак санкціонувала встановлення в краї тимчасової адміністрації під контролем з боку ООН.
Чинники, необхідні для політичного вирішення конфлікту, передбачали досягнення компромісу між керівництвом Сербії та косовськими албанцями, а також згоди з ним принаймні п’ятірки постійних членів Ради Безпеки ООН. Після смерті поміркованого лідера албанської громади Косова Ібрагіма Ругови, який погоджувався домовлятися з Сербією на засадах автономії, на сцену вийшли нові лідери з числа польових командирів «Армії визволення Косова». Вони категорично відмовилися від діалогу з сербським урядом і висували ультиматум щодо незалежності. Після самопроголошення незалежності Косова 17 лютого 2008 року, до кінця того ж року нове державне утворення визнали 53 держави, включаючи США, більшість країн–членів НАТО, 22 з 27 країн ЄС, а також деякі мусульманські країни.
Виникла гостра полеміка з приводу співвідношення норм міжнародного права. Генсек ООН Пан Гі Мун категорично відмовився ставити питання про анулювання незалежності Косова, й водночас підтвердив чинність порушеної резолюції №1244, чим поставив під сумнів дієвість інших резолюцій Ради Безпеки.
З боку посадовців ЄС висловлювалися міркування, що «склеїти» Сербію вже неможливо. Але оскільки весь Балканський регіон вважають зоною розширення Європейських Співтовариств, перспектива інтеграції всіх Балканських країн під парасолькою цієї спільноти має полегшити загоєння конфліктів.
Інтереси США більш очевидні. В Косові створено військову базу, яка дає змогу швидко перекидати війська в просторі Середземномор’я й Близького Сходу і за користування якою не потрібно нічого платити.
Мотивації визнання незалежності Косова з боку США та низки країн НАТО і ЄС полягають у неможливості співіснування Сербії та Косова в межах однієї держави внаслідок етнічних чисток. Твердження про те, що незалежність Косова не може бути прикладом для інших, є суто політичним. Наразі прецедент створено, скриньку Пандори відчинено, і тепер будь-яку державу можна переформатувати в «ручному режимі».
Принципові застереження щодо визнання незалежності Косова висловлювали Кіпр, Греція, Молдова, Румунія, Іспанія, Росія, Грузія, Китай, Індонезія, Індія, Азербайджан. Від самого початку позиція Росії щодо відокремлення Косова була відверто негативною. Однак після грузинсько-російського конфлікту Москва застосувала до Абхазії та Південної Осетії той самий принцип, який США застосували до Косова. Мова йде про наслідки війни як «доконаний факт» (fait accompli), що не піддається перегляду.
Тут очевидна колізія двох різних політико-правових принципів. З одного боку, йдеться про принцип територіальної цілісності, визнаний Гельсинкським заключним актом 1975 року. З іншого боку – реалізується право націй на самовизначення аж до відокремлення. Поєднати ці принципи в багатонаціональних державах, які мають у своєму складі автономні території, практично неможливо. Навіть якщо держава визнає культурний плюралізм і дбає про добробут громадян, не факт, що етнокультурні спільноти будуть визнавати авторитет центральної влади. Тим паче, якщо зовнішнім силам буде вигідно спровокувати кризу для досягнення власних інтересів.