Претенденти на три літери

 

 

 

 

 

Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське – саме так звучить повна назва цієї держави. Цю назву, проте, не дуже полюбляють або навіть уникають вживати найближчі сусіди Білорусі – литовці |білоруською звучить як летувісы – див. довідку| та українці. Чому? Бо цей варіант передбачає тлумачення, яке зовсім не на користь із погляду державної належності ні сучасним українцям, ні литовцям.

 

За офіційною державною версією Литви, сучасні литовці є нащадками литвинів. Із Руссю теж ніби все зрозуміло, але чомусь залишається оце третє, Жемайтійське князівство, зовсім не доречне. В цьому криється заковика, котра відкидає нібито добре збудовану литовську версію. Бо жемайти є одними з предків сучасних литовців. Що тут поробиш – не називали вони себе литвинами або литовцями, натомість мали назву жемайтів і проживали в Жемайтії. Тож цей край, а не Литва, є історієтвірною частиною території сучасної Лєтуви. Сама Жемайтія долучилася до складу Великого князівства аж у 1422 році. Уся концепція лєтувіського походження ВКЛ розпадається на очах.

 

Державу ж під назвою ВКЛ було створено на півтора сторіччя раніше. Де ж була тоді Литва й ким були тії чи то литвини, чи то литовці? Велике князівство постало на території нинішньої Білорусі, навколо міст Новогрудок, Гродно, Слонім, Вовковиськ. Саме там із дальшим поширенням на всю теперішню західну частину Білорусі й була Литва аж до ХІХ ст. Небагато віднайдеться людей, які не зрозуміють, кого тоді називали литовцями, або ж литвинами – звісно, предків сучасних білорусів. Літописна Литва, від якої почалася ця історія, обіймала терен між Німаном та Вілією – це територія нинішньої Білорусі.

 

Ще одним суперечливим моментом є питання, якою мовою розмовляли в цій поліетнічній державі. Канцелярською мовою ВКЛ, відповідно до більшості джерел, була давньо-білоруська. Проте, якщо дотримуватися західної мовознавчої традиції, давньо-білоруська мова вкупі з давньоукраїнською розглядається як частка загальної «русинської мови» (Ruthenian language), до якої зараховують літературну мову тих східнослов’янських текстів, які неможливо визнати церковнослов’янськими й котрі походять із Речі Посполитої Обох Народів загалом та ВКЛ зокрема. Тому з легкої руки Заходу українці отримали можливість оскаржити білоруськість тієї мови. Нині деякі колеги – дослідники з України стверджують, що коли мова називається русинською, то, значить, насправді вона є українською. І попри існування численних факторів окреслення національної тотожності, окрім мовного, останній на сьогодні залишається домінантним. Тож на виході в українській історіографії маємо твердження, що ВКЛ було саме українською державою.

 

Хотілося б зауважити, що білоруси, які мають найбільше прав на спадщину ВКЛ, згідно з численними історичними фактами, не займаються оскарженням чужих концепцій та доведенням власної першості. Чому? Тому що, по-перше, не мають сумнівів щодо факту визначальної ролі білоруської, чи, як вона називалася у часи ВКЛ, литвинської етнічної спільноти у створенні та розвитку цієї держави. По-друге, ВКЛ – це поліетнічна та мультикультурна держава, спадок якої належить усім етнічним спільнотам, котрі до неї свого часу входили. Залишається хіба визнати цей факт, і тоді зостануться тільки великі літери ВКЛ, а суперечка зійде туди, де їй і варто бути з огляду на сусідство наших народів і країн.