Прекрасний їх союз

Ми не згадуватимемо акції на кшталт львівського фестивалю «Вивих» початку 1990-х. Той шалений мистецький вибух у різних жанрах та іпостасях значною мірою був спровокований «вітром змін», коли андеграунд отримав шанс наблизитися до народу, не питаючи ні в нього, ні в ідеологічних керманичів дозволу.

 

Ми не говоритимемо про сталі творчі альянси, які нерідко бувають вимушеними і найчастіше подібними до буття в наповненій павуками тарі. Як-от, наприклад, тру­­па класичного репертуарного театру. 

Ми зупинимося на креативних одиницях, яких персоналісти охрестили би поняттям «монада». На динамічних особах, які задля самовираження ламають стереотипи і руйнують канони. Переходять межі способами, за які потім не соромно. Міксують жанри, напрями, види мистецтва. Задають вектори розвитку культури, хоча самі про це воліють висловлюватися менш пафосно. За браком монографічного обсягу оповідь лише про наших, які представляють свій доробок у поточному лютому.

 

 

За годину до відкриття експозиції робіт Олександра Ройтбурда в залах музею російського мистецтва, відведених під виставку, порожньо. Якщо не брати до уваги бабусь-доглядачок і самого художника. В очікуванні перших відвідувачів, гостей, друзів-приятелів він розповідає про друзів-приятелів – тих, хто зголосився на співпрацю в проекті «2х3. Музейний формат».

 

Поставлене перед мистецтвознавцями та письменниками завдання було таким же простим, як розшифровка словосполучення «здоровий глузд»: у компактному тексті викласти роздуми до певної картини. Полотна від кінця 1980-х і до сьогодні – розтиражований у публікаціях «Гімн демонам і героям» (1989), актуальний «Кінний портрет Віктора Ющенка» (2005), відгомін торішніх експозицій «Бал в Фолі-Бержер» (2008). Сюжети різні, але їх на живу нитку єднає манера письма патріарха південно-руської (бо одесит) трансавангардної хвилі.

 

«Мій живопис побудований на конкретиці образу. Він, напевне, передає емоційність, але не здатен передати наратив». Недарма колеги Ройтбурда вважають його інтелектуалом: він не лише вільно почувається у малярстві, графіці, перфомансах, відеоарті, а й здатен притомно розмірковувати про них. У проекті ж відповідальними за тлумачення смислів призначені герої, іноді діаметрально протилежні за способом мислення.

 

«На епічному полотні («Джохар») зображено портрет ерозії в геополітиці сучасної екс-супердержави», – це мистецтвознавець Олена Михайловська. «Кажуть, що тепер, коли Одесу обікрали, у міліцейських звітах «Поцілунок Іуди» фігурує ще в простішій назві – «Арешт Хрис­­та», – пише ієродиякон Олександр Чумаков до картини «Good bye, Caravaggio». Підпис «Дмитро Корчинський, літератор» кумедний сам собою, далі можна не читати.   

 

Поетичний настрій, змішаний із розважливими узагальненнями, в уривку Юрка Іздрика «А гулі…»: «Для невротика ритуали справа не лише звична, але й помічна. Особливо ранкові, коли розум відмовляється вірити, що знову повернулася т. зв. реальність». Проте пернаті як тема циклу «Птахи» у тексті теж присутні. Ройтбурд пригадує, як 1996 року композиторка й арт-директор Міжнародного фестивалю сучасної камерної музики «Два дні й дві ночі» Кармела Цепколенко запропонувала йому зробити якісь візуальні акценти для нового аранжування Берн­­гарда Вульфа «Концерту птахів» Олів’є Мессіана. Під час мала відбутися світова прем’єра цього опусу. Дивовижні людино-птахи чи птахо-ангели – реакція на музику, але слово, на думку художника, вагоміше.

 

10 лютого виставка закінчиться, а книжку-каталог візій і текстів можна буде гортати, позичати, переглядати, обговорювати, передавати у спадок. Вона спонукає до діалогу фактом свого фізичного оприлюднення, і в цьому сенсі проект «2х3. Музейний формат» уже відбувся, навіть якщо до такого способу комунікації митець більше не повернеться.

 

 

 

Львівський «Театр у кошику» з’я­вився у результаті невдоволення. Дослідниця творчості реформатора української сцени Леся Курбаса Ірина Волицька мала безліч фахових претензій до вітчизняних постановок, але особливо допікали хуторянські інтонації та засоби, коли йшлося про рідну класику. Мистецтвознавець вирішила, що чесніше, ніж критикувати, запропонувати альтернативне рішення. Тоді, в середині 1990-х, на свою адресу вона почула чимало епітетів, значна частина яких спиралася на терміни психіатрії.

 

Разом із акторкою Лідією Данильчук почали з текстів, які вважаються принципово не сценічними: з новел та епістолярію Василя Стефаника постали «Білі мотилі, плетені ланцюги», вистави «Одержима» та «На полі крові» зроблені за драматичними поемами Лесі Українки, «Сон. Комедія» – за поемою Тараса Шевченка.

 

Через відсутність приміщення репетиції проводили вдома, через брак коштів самі придумували візуальне та музичне рішення. Проте фірмовий мінімалізм «Театру у кошику» – це не наслідок браку матеріальних благ, а, навпаки, свідоме заперечення сценічної шароварщини, яку чомусь називають «збереженням української театральної традиції».

 

Як режисер Волицька зробила ставку на ритм і жест, тому, передусім у ранніх роботах, акторська гра підкреслено антипсихологічна. Діапазон артистичних можливостей Данильчук такий широкий, що дає їй змогу зовні невимушено вдаватися до майже акробатичних вправ і гри голосом, легко переходити від драматичного піано до глузливо-іронічного форте.   

 

Значну частину репертуару «Театру у кошику» досі становлять моновистави. Але це не догма, а один із варіантів художнього розвитку. Тут узагалі про шаблони не йдеться – правила створюються, щоб їх можна було змінювати. Тому на вітчизняній класиці не зупинилися: зокрема, найближчі київські гастролі колективу представлять лише одну українську виставу: «Я йду, Христе!..», присвячену постаті митрополита Андрея Шептицького. Три інші постановки ґрунтуються на європейських п’єсах.      

 

У разі потреби до кооперації запрошують акторів з інших труп: «Воскресіння» та Національного академічного українського драматичного театру ім. Заньковецької. Не без наслідків для виконавців – після кількох місяців репетицій у них помітно змінюються манера гри, пластика, інтонування.

 

Притягнення до себе, наче планети до орбіти, взагалі характерне для цього колективу, який у себе на батьківщині має можливість самовираження переважно завдяки співпраці з Національним центром театрального мистецтва імені Леся Курбаса та спорадичним поїздкам країною. За кордоном «Театр у кошику» відомий від Сургута до Вроцлава, Парижа, Чикаго.

 

 

 

18 лютого в Харкові, 19-го – в столиці Сергій Жадан презентуватиме свіжу збірку віршів «Ефіопія». Проте сьогодні визначення «поет» йому вже не пасує – Жаданові тісно в межах одного виду мистецтва. Донині його не зацікавив лише балет.

 

Музика чи не на другому після літератури місці. Торішній спільний проект «Спортивний клуб армії» зі ска-гуртом «Собаки в космосі» не виняток, а продовження пошуку засобів взаємодії. Музика посилює поетичне слово або контрастує з ним – у будь-якому разі банальні читання або звичайнісінький концерт набувають нової естетичної значущості. Прийом уже відомий, але дієвий. І до того ж дає письменникові змогу шліфувати свою акторську майстерність, що зовсім не зайве для людини, тісно пов’язаної з театром.

 

За творами Жадана кілька вистав зроблено харківськими «Арабесками». На замовлення нью-йоркського театру La Mama він спеціально написав текст, присвячений Різдву, – спектакль показували протягом кількох місяців. Жадан примудрився навіть до кліпу потрапити, щоправда, несамохіть: якось його запросили на роль ведучого фестивалю, але у нього вже була запланована поїздка до іншого міста. Довелося створити «віртуального ве­дучого» – кадри цього запису згодом потрапили до відео гурту Luk.

 

Щодо творчих проектів Жадан безвідмовний. Запропонували в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка інсценізувати уривок із «Гімну демократичної молоді» – будь-ласка. На запитання, чи не має він побоювань щодо якості постановки, відповідає: «Нехай роблять, що хочуть».

 

Здоровий пофігізм привів його на криву стежку кіно. Пітерський режисер Влад Кузьмін попросив написати сценарій – кіноповість «Тактика дрібного фолу», за словами автора, через рік буде надрукована, але до фільмування справа не дійде. На першому млинці Жадан не зупинився – пише другий сценарій для повнометражної стрічки. Й обіцяє розвинути «Спортивний клуб армії» до опери, щоб проект став костюмованим, показувався в декораціях і переїхав з клубної на велику сцену.

 

Жадан, наче старатель на Клондайку, промиває власноруч тонни ґрунту, щоб видобути унцію золота. Цілком виважена стратегія особистого творчого шляху – змінюючи маски, вивільняти щоразу інші енергії та емоції.