Уважаємі колеги.
Ситуація вокруг язика нікогда не була ідеальна, но по крайнєй мєрє такої озлобленості, як щас у багатьох людей, ще 5 год назад тоже не було. А тепер нєкоторі русскоязичні іскрєннє щитають, шо коли Ющенко іздає указ про підтримку українського театру в Криму, то це означає насільственну українізацію. Нєкоторі україномовні так само іскрєннє возмущаються тим, шо наші політіки їздять в Москву на газові переговори без переводчика з українського на руський.
А шо саме хуже, це шо двомовність і связане з нею протистояння мішають елементарній человєческій вєжлівості. Тебе шо-то спитали на одній мові – ти, якшо нею владієш, то на ній і отвітив, якшо мама правильно воспитувала. Но в такій ситуації, як сьогодні в Україні, це сопровождається великими душевними муками. Якшо ти патріот української мови, а тебе шо-то спитали по-руськи, шо тобі дєлать? Отвічать по-українськи і надіяться, шо та людина окажеться вєжлівою й перейде на твою мову? Самій буть вєжлівою і отвічать по-руськи, таким образом рискуючи, шо твій собесєднік ніколи не узнає, шо ти ж україномовна людина, а ще, не дай Бог, і комусь там розкаже, шо з тобою нада балакать по-руськи? І цей порочний круг може довести до того, шо усі твої нові знакомі з тобою говоритимуть по-руськи, даже ті, шо іначе говорили б по-українськи, бо познакомились із тобою в русскоязичній компанії і оказались тоже слішком вєжливі, і шо тоді з тебе за патріот української мови? Словом, до чого я веду. Я предлагаю желізний варіант виходу з язикової чи мовної кризи. За моїм планом, вся Україна – і Восток, і Захід – переходить на суржик. На самом дєлє ми вже наполовину там, і Захід – тоже, хай вони посмотрять на се бе в зеркало; осталось тільки создать пісьменность.
Її предлагаю создавать по класичному варіанту, як літературну українську мову, на основі полтавського діалекту – ну, а він же якраз січас самий основний суржик і єсть. Його носітєлі осознають себе, кстаті, як отдєльну язикову спільноту. Якшо забалакать у Полтаві так, ну, скажем, даже як я обично при незнакомих людях, то носітєлі зразу скажуть: балакає по-українські. А як треба, питаю тоді я? А треба по-нашому. От по-нашому – це і є суржик.
План такий. Сначала будем пользуваться розмовним варіантом, а со врєменєм укладем словники, унорміруєм вимову і так далі. Англо-суржиковий словник можу взять на себе. Начнем зі слова «шо». У букварях – де початки суржика вже заложено непонятним реченням «мама мила раму» – діти вчитимуться читати й на полєзних суржикових фразах: «шоб шо? – шоб всьо!».
«Шоб шо? – Шоб всьо!», кстаті, стане ізбіратєльним лозунгом нової політичної сили, яка постане на гребні волни братства й сестринства після запровадження суржика як єдінственної державної мови.
Канєшно, вознікнуть і проблеми. Наприклад, даже ісконні носітєлі класіческого городського полтавського суржика можуть затрудниться зразу оприділить:
Ілі «чи», чи «ілі»?
«Якось», «какось», «якто» чи «както»?
«Отето» чи «оцево»?
«Ізобрів» чи «ізобрьол»?
«Хрін», «хрон» чи «хрєн»?
«Скоко часов» чи «соко врємя»?
Но всі ці проблеми легко рішаємі, і в принципі всі варіанти можна не бояться іспользовать, пока Академією наук під моїм, надіюсь, руководством не буде прийнятий суржиковий правопис.
(Обратіть вніманіє, шо «правопис», а не «правопісаніє», так само «порядок денний», «незалежність» і «виборча дільниця». Тут можна примінить предложене мною правило Азарова: якшо Азаров в состоянії вимовить слово, воно защитується в словниковий состав суржика). Суржик має великий потенціал.
Науковий: краткість української мови доповниться удобними руськими причасними й дєєпричасними оборотами. Мас-медійний: не нада буде іздавать газети й журнали двома мовами, як багато хто робить, для Востока й Захода. Хватить одного суржика. Особенно будуть раді напівграмотні журналісти, які пишуть про от кутюр: наконєц можна буде писать, як того серце просе, «від кутюр», і це буде правильно.
Літературний: у нас уже єсть пара писатєлєй, які пишуть на суржику, і інтірєсно, хотя їм не хватає опять-таки нормативної бази. До того ж на суржик легше буде переводить тексти з білоруської мови.
Ну і, канєшно, гуманістичний: всі ми, від Сяну до Дону, уп’ять заговоримо однаково: по-нашому. А це главне.