Для нього динозаври металу не лише написали музику, а ще й стали співавторами сценарію разом із Німродом Анталом. Відомий своїми «Хижаками», цей американець угорського походження виявився єдиним режисером, який погодився реалізувати ідею музикантів: поєднати концерт та ігрове кіно. Фільм знімали одночасно 24 камерами, тож творці обіцяють, що стрічка міститиме енергетичний заряд не меншої сили, ніж живі виступи гурту. Головний герой технік Тріп уособлює всю технічну команду формації. Парубок має серйозну місію – привезти сумку, такий собі макгафін, у якій лежить щось украй необхідне для виступу. Що саме – невідомо, власне, у цьому й криється головна інтрига фільму. Місія, звісно, не могла бути простою, тож дорогою з ним трапляються карколомні пригоди.
Хоча гурт постійно звинувачують у спробах заробити гроші на всьому, на чому тільки можна, кіно, як запевняють музиканти, вони робили виключно на радість фанів і самих себе. Втім, вони дещо лукавлять, адже досі є однією з найбільш комерційно успішних метал-формацій світу. Metallica має досить різноманітний музичний матеріал, що фани називають головним секретом їх виживання, адже кожен альбом відрізняється від попереднього. Ще дві складові успіху – потужні живі виступи і сталий склад учасників. Самі музиканти стверджують, що весь секрет у тому, що вони ніколи не прагнули стати гуртом для всіх, завжди грали і грають тільки для себе. Якщо відкинути ці красиві цитати для історії, стає зрозуміло, що Metallica діє як ефективно злагоджений механізм і добре поставлений бізнес-проект, що дає змогу розводити романтику на тему незалежності вибору власного шляху.
Схожу тему розвиває і Depeche Mode, який називають одним із найуспішніших гуртів в історії: за свої 32 роки активної діяльності він продав понад 100 млн альбомів, а тур на підтримку платівки «Sounds of Universe» відвідали 2,5 млн людей. «Робили, що хотіли» учасники теж називають власним секретом, а бажання завжди залишатися собою – однією зі своїх найсильніших сторін. Додаткові інгредієнти коктейлю успіху – оригінальне аранжування, мінорна мелодика, вічно молодий Дейв Ґаан, ледь не сімейні стосунки в команді та «викладання на повну».
Із The Rolling Stones ситуація інша: на відміну від тих-таки Metallica і Depeche Mode, які експериментували із саундом, британські рок-н-рольники практично не змінювались. Як тягнув Кіт Річардс свій блюзовий риф, так і робить це. Мік Джаґґер намагався привносити інші стилі в банду, але гітарист у бандані протистояв цьому, мовляв, ролінги мають тримати марку. Із тим самим рифом вони випустили вже 20 студійних та 8 концертних альбомів і очолюють список найоплачуваніших музикантів у світі за приватні виступи. «Камінці» старанно виконують одне з головних правил виживання в цьому бізнесі: постійно нагадувати про себе. Так, за майже цілковитої відсутності свіжого музичного матеріалу весь минулий рік вони викручувалися за рахунок власного 50-річчя, тизерів документалки та альбому, а 2011-й – за рахунок спекуляцій на тему об’єднання і ювілейного туру. Та сама ситуація і з фільмами про них. На відміну від документальної стрічки «Хай буде світло!» Мартіна Скорсезе, де крім архівних записів був і живий концерт, нова ювілейна «The Rolling Stones – Crossfire Hurricane», що вийшла торік, уся зшита зі старих відео та світлин. Це ще один плюс бути немолодим культовим гуртом: можливість майже безлімітного витягування з кишень чергових ніколи й ніким не чутих треків та ніким не бачених кадрів.
Ще одні музиканти, які знають секрети виживання краще за інших, – британські поп-рокери U2. Їхній тур «360 градусів» було визнано наймасштабнішим концертним туром усіх часів. Гурт має тепер власний найбільший показник відвідуваності за всю історію гастрольного бізнесу: продано 7,2 млн квитків, що гарантувало їм $736 млн. До того ж вони мають 22 премії «Ґреммі» – більше, ніж будь-який інший музичний колектив світу. А їхня документальна стрічка «U2: З небес на Землю» два роки тому відкривала кінофестиваль у Торонто. Гурт U2 не кладе всі яйця в один кошик, тобто заробляє не лише на музичній діяльності, завдяки чому його фронтмен Боно торік став найбагатшою рок-зіркою у світі, випередивши навіть Пола МакКартні. Утім, очевидно, що останній не надто переймається лідерством Боно. Окрім чималих статків МакКартні має власний рекорд у Книзі рекордів Ґіннесса за кількістю проданих платівок. Його треки 29 разів опинялися на перших місцях, а понад 50 пісень доходили до першої десятки. Насправді Пол міг би нічого, крім «Yesterday», не писати: це найпопулярніша пісня у світі.
Секрет колишнього бітла дехто з фанів пояснює тим, що на відміну від інших музикантів, які розповідають про власні переживання та самих себе, Пол співає про любов узагалі. Понад те, якимось магічним чином відкриває кожному його власну любов і дає їй голос. Щоправда, такі сеанси трансцендентності будь-який фан міг би приписати й згаданим вище гуртам. Адже їм вдалося створити культ себе, за допомогою музики та живих виступів прихильники фактично отримували власну версію релігійного одкровення. І саме це дає можливість тим колективам функціонувати десятки років. Тому тут усі правила підходять, доки вони працюють. У когось це постійні зміни, у когось – їх відсутність. У когось – придуманий імідж і дивакуватий стиль, у когось – акцент на природності, а також незалежності від будь-якого впливу та цілковитій авторській реалізації.