Максим Віхров Ексголовред «Тижня»

Правила програшу. Як патології економічної моделі України впливають на соціум і політику

Суспільство
1 Лютого 2022, 10:46

Причини згаданих проблем теж ніби загальновідомі. Принаймні, як свідчать соціологи, більшість українців нарікає на корупцію та некомпетентність керівництва держави (КМІС, травень — червень 2021 року). Інтуїція веде громадян у правильному напрямі, проте в масовій свідомості домінують суто популістські інтерпретації, які збурюють багато емоцій, але притлумлюють реальні причини хронічної економічної кризи. А відтак не дають змоги роздивитися весь спектр її наслідків, зокрема й суспільно-політичних. Бо економіка — це не лише про гроші, а також про владу в найширшому сенсі цього слова. Тому розв’язання економічних проблем потребуватиме не лише зусиль уряду, Нацбанку й антикорупційних органів, а й усього суспільства.

Тут слід зробити короткий відступ. Як Тиждень неодно­разово писав, наявна в Україні економічна модель спрямована не на примноження скромних національних ресурсів, а на їх перерозподіл, головними бенефіціарами якого є ті, кого заведено називати олігархами. Таке становище навряд чи можна пояснити «совковою» ментальністю українського бізнесу чи його деформованими етичними установками. Бізнес завжди й усюди тяжіє до найлегшого способу заробітку — така його природа. Якщо правила гри, встановлені в державі, не лише дають змогу розпиляти радянський завод на металобрухт, а й роблять цей проєкт вигіднішим, аніж модернізувати підприємство й виробляти певну продукцію, така деструктивна практика переважатиме. У цьому сенсі наші олігархи — це породження певної державної політики часів Леоніда Кучми, що відкрила перед українським бізнес-середовищем відповідні можливості. Ідеться про збагачення, базоване не на організації продуктивного виробництва в конкурентних умовах, а на перевагах привілейованого доступу до бюджету й важелів державного управління, що уможливлювали найрізноманітніші оборудки.

Проте модель економіки впливає на наявну суспільно-політичну модель. Бізнес, породжений певними умовами, природно не зацікавлений у тому, щоб ці умови було змінено. Коли цей бізнес створював власні політичні ­проєкти та використовував своїх проксі в парламенті й інших органах влади, то дбав — і досі дбає — про збереження статус-кво. Так, власне, й народився наявний в Україні олігархічний лад. Те, що українські олігархи виявляють підвищений інтерес до енергетики, чорної металургії чи, наприклад, транспортної інфраструктури, — продиктоване їхньою природою, оскільки їх вабить насамперед отримання ренти в сировинних та інших монополізованих галузях. Звісно, авіабудування чи виробництво іншої високотехнологічної продукції забезпечує значно більшу додану вартість, аніж, наприклад, експорт чорних металів. Але це вже зовсім інша бізнес-стратегія; вона не вписується в перерозподільну модель, що не передбачає системних інвестицій в інновації та модернізацію, проте поки що таки працює. До того ж іноді ще й непогано: наприклад, статки Ріната Ахметова впродовж 2021 року зросли на 55% (Bloomberg).

Читайте також: Чи стане музей Липинського точкою напруги у польсько-українських стосунках?

Як саме це все впливає на політику та соціум? Зазвичай згадують про корупцію й нехтування національними інтересами; про те, що економічні негаразди виштовхують з країни робочі руки та сприяють негативним демографічним тенденціям; про люмпенізацію населення й таке інше. Усе це слушно, але слід приділити увагу й деяким не надто очевидним, проте не менш важливим ефектам. Почати з того, що одним з пріоритетів олігархів є слабкість центральної влади. Логіка проста й очевидна: кваліфікована та вмотивована команда, яку не роздирають внутрішні суперечності та яка спирається на стійку суспільну підтримку, може ініціювати перегляд наявних правил гри для бізнесу. Ідеться, звісно, не про «розкуркулення» олігархів і націоналізацію їхніх статків, а про встановлення системи обмежень і стимулів, що забезпечуватимуть перехід від економіки перерозподілу до економіки збагачення. Для олігархів цей процес гарантовано буде болісним, оскільки передбачатиме руйнування не лише сталих схем збагачення, а й монополій, що забезпечують олігархам позаконкурентний статус.

Також в інтересах олігархів обмежити доступ до політичної діяльності. Згрубша, якщо депутати Верховної Ради — проксі олігархів, які лобіюють бізнес-інтереси своїх патронів, то останнім треба дбати про те, щоб таку ситуацію було відтворено після кожних виборів. Звісно, герметичність українського політичного класу відносна: абсолютною вона може бути лише в умовах тоталітарного або авторитарного ладу. Такі спроби, до речі, вже були: саме цю модель мафіозної держави у 2010 році почали запроваджувати Янукович і К°. Але такий сценарій був неприйнятним ані для суспільства, ані для решти олігархів, адже встановлення політичної монополії «донецьких» рано чи пізно призвело б до перерозподілу активів на користь керівного клану. У цьому сенсі той факт, що середовище олігархів не монолітне, є запорукою певного політичного плюралізму. Утім, цей плюралізм значною мірою імітативний, оскільки змагання відбувається насамперед між різними олігархічними проєктами. Проте це не означає, що кожен нардеп неодмінно є слугою певного олігарха — останні радше мають у парламенті власний пакет акцій, що дає їм змогу задовольняти свої бізнесові потреби. І щоб так залишалося й надалі, незалежних політичних гравців слід або придушувати, або змушувати вбудовуватися в «систему».

Широкі верстви населення постійно вимагають знизити комунальні тарифи, збільшити мінімальну зарплату, надати субсидії та надбавки до пенсії.  Хоча насправді слід вимагати розв’язати ключову проблему: відмовитися від перерозподільної моделі на користь зростання

Але попри монополізацію економічних ресурсів і значний контроль над ресурсами політичними, олігархи таки мають запропонувати широким верствам негласний консенсус. Архітектуру суспільного консенсусу визначає наявна економічна модель, а вона в нашому випадку ­передбачає лише варіант люмпенсько-олігархічної згоди. У загальних рисах вона полягає в тому, що широкі незаможні верстви включаються в систему перерозподілу на правах отримувачів «милостині»: виплат, надбавок, субсидій, іноді — закамуфльованих під благодійність проєктів тощо. Як свідчить приклад Пенсійного фонду України, така гра не може тривати вічно: що більше виснажуються національні ресурси (а їх якраз і підриває перерозподільна модель), то менше залишається можливостей для виявів «соціальної турботи». До того ж ця турбота ніколи не буває (й не може бути) достатньою. Це породжує постійне соціальне невдоволення, що призводить до швидкого політичного знецінення олігархічних політичних проєктів, фронтмени яких не здатні задовольнити патерналістські очікування мас. Проте після ребрендингу їх, як правило, знову пускають на вибори.

Читайте також: Путінський симулякр

Окрім безпосереднього лобізму, ці політичні проєкти також транслюють певний популістський наратив, який деформує публічний дискурс. У центрі суспільної уваги постійно перебуває боротьба з нерівністю (читай — розпалювання ресентименту бідних стосовно заможніших верств, серед яких і значна частина середнього класу), розпалювання патерналістських очікувань і таке інше. В результаті, широкі верстви постійно вимагають знизити комунальні тарифи, збільшити мінімальну зарплату, надати субсидії та надбавки до пенсії — одне слово, збільшити власну частку в системі перерозподілу. Хоча насправді слід вимагати розв’язати ключову проблему: відмовитися від перерозподільної моделі на користь збільшення «національного пирога». Гучна ініціатива Володимира Зеленського щодо «деолігархізації» також може виявитися черговою акцією окозамилювання. Принаймні якщо вона закінчиться позірним відстороненням спискових олігархів від впливу на медіа й не здобуде продовження в економічній площині. Ідеться про впровадження дієвих і системних заходів із демонополізації. Власне, це і стане головним лакмусом того, що насправді відбувається: руйнація перерозподільної моделі чи просто піар-акція. Або ж спроба влади заручитися лояльністю олігархів — звісно, в обмін на збереження статус-кво.

Хай там як, навряд чи слушно пов’язувати сподівання лише з владою. Щоб змінити наявний стан речей, потрібна широка громадська мобілізація. Ідеться не лише про бізнес, який змушений виживати у скрутних умовах обмеженого доступу до активів і ринків. А також про ту частину громадянського суспільства, що не перебуває під популістським гіпнозом і тверезо оцінює ситуацію. Зрештою, не є монолітним і політичний клас. Вочевидь, спільним знаменником для консолідації має бути, хай як банально, потреба національного самозбереження. Бо на даному етапі, в умовах війни, резерви економічної стійкості України наближаються до вичерпання, а правила, за якими де-факто функціонує наша економіка, ведуть лише до програшу. А тому перехід від перерозподілу до примноження — це вже питання не тільки процвітання, а більше виживання. 

читати ще

показати ще