Правозахисниця Альона Луньова: Росія залякує мешканців Криму, що під час реінтеграції Україна буде масово ув’язнювати людей

Реінтеграція Криму — складний процес, який потребуватиме значних зусиль з боку України та міжнародної спільноти. Експерти переконують, що активно напрацьовувати законодавчі зміни й інші механізми треба вже зараз, не чекаючи деокупації півострова. Тож що Україна робитиме з мільйонами документів, які видає окупаційна влада в Криму? Кого ми вважатимемо колаборантами? Чи відбудуться вибори? Що буде з росіянами, які, найімовірніше, не залишать півострів одразу після деокупації? Про ці й інші правові аспекти реінтеграції Криму Тиждень поспілкувався з Альоною Луньовою, директоркою з адвокації Центру прав людини ZMINA.

---

— Одним з базових правових принципів реінтеграції Криму є перехідне правосуддя. Що воно передбачає? І чи може Україна спиратися на досвід постконфліктних країн?

— Перехідне правосуддя — це загальна назва інструментів, які використовують для подолання негативних наслідків війни. Утім, в оригіналі поняття звучить як transitional justice, тобто йдеться радше про відновлення справедливості. Перехідне правосуддя складається із чотирьох ключових елементів: відповідальності за злочини, здійснені в умовах збройного конфлікту, захисту й відновлення прав постраждалих, а також права на правду й меморіалізацію, які дадуть суспільству змогу знати про те, що відбулося, і про долю людей, які загинули чи зникли безвісти. Четвертий блок — це заходи з неповторення конфлікту або інституційні реформи, які це зможуть забезпечити.

Принципи перехідного правосуддя використовували в різних конфліктах, зокрема в Колумбії та в країнах колишньої Югославії. Попри те що цей досвід частіше стосується внутрішніх конфліктів, ці заходи актуальні й у час зовнішньої агресії проти України з боку РФ. Щоправда, скопіювати дії інших держав ми не зможемо, бо в деяких використовували лише окремі інструменти перехідного правосуддя. Так, наприклад, Україні був би корисним досвід Чехії. Ще ми можемо взяти до уваги, як виглядали люстраційні перевірки й відновлення довіри до органів влади після руйнування Берлінської стіни й об’єднання Німеччини. Тому Україна може дивитися на інші досвіди, робити висновки з чужих помилок і неуспішних історій, утім обов’язково має звертати увагу на контекст і тривалий період окупації: ці деталі створюють унікальні умови, за яких однакові інструменти перехідного правосуддя можуть працювати зовсім по-різному.

— Окупаційна влада в Криму активно видає свої документи різного спрямування, зокрема й російські паспорти. Україна зі зрозумілих причин їх не визнає. Але що нас чекає далі?

— Так, справді, відповідно до Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», держава не визнає жодних документів, виданих в окупації. Водночас треба розуміти, що після деокупації територій ми матимемо справу не з 200–300, а з мільйонами документів. Вони будуть дуже різними: від актів цивільного стану про народження, шлюб, розлучення чи смерть до питань ліцензії, реєстрації бізнесів, права власності, судових рішень. Серед останніх будуть і ті, за якими позбавляли волі людей в окупації, зокрема за вчинення загальнокримінальних злочинів. І просто не визнати ці документи буде недалекоглядно й неправильно. Тому що попри те, що територія була окупованою, на ній тривало життя. Практика Європейського суду з прав людини, який активно розглядає так звані Намібійські винятки (згідно з ними, документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їхнє невизнання призведе до серйозних порушень чи обмежень прав громадян. — Ред.), свідчить, що тягар життя в окупації не може лежати тільки на людях, які опинилися під нею.

Важливо розуміти, що ми робитимемо з людьми, які, крім українського свідоцтва про народження, — хоча є й ті, хто нині в Криму не має і його, — не матимуть жодних наших документів. У цій ситуації Україні краще вже зараз подумати над тим, як документи, видані в окупації, можна використати, замінити чи анулювати й натомість видати інші. Варіанти можуть бути різними, проте важливо працювати над цим питанням ще до деокупації.

Адже, якщо ми продовжимо практику глобального невизнання всіх документів, виданих в окупації, після повернення територій може статися правовий колапс.

Наприклад, якщо в родини в Криму є свідоцтва про народження дітей і про шлюб батьків, документи, які підтверджують, наприклад, успадкування майна під час дії правового режиму окупації чи здобуття освіти в цей час, то виходить, що ми цю сім’ю загалом не визнаємо. Адже в неї немає жодного документа, який дасть змогу ефективно й швидко ідентифікувати її та видати українські документи. Тому нам потрібне розуміння контексту й масштабів. Легко сказати, що ми нічого не визнаємо. Але як це виглядатиме на практиці?

— Ось, власне, про застосування: чи має Україна погоджені кроки щодо цього питання в контексті реінтеграції?

— Ми вже нині мусимо напрацьовувати підходи, розділяти документи й визначати ті, які точно не визнаємо. Це, наприклад, можуть бути акти націоналізації РФ певних житлових і нежитлових будівель, багато питань буде щодо будівель, які були зведені вже під час окупації. Нам треба розуміти, що ми робитимемо із цими спорудами та їхньою технічною документацією. Також готові рішення мають бути стосовно дій щодо вироків про позбавлення волі, рішень щодо загальноцивільних спорів.

Що ж до напрацювань з приводу документів, то експертні групи Представництва президента України в Автономній Республіці Крим підготували «Пріоритетні кроки української держави після деокупації Криму». Там є кілька пропозицій, утім цю концепцію має доопрацювати Міністерство юстиції з урахуванням того, які інструменти є у відомства, якими будуть спроможності, наприклад, Державного реєстру актів цивільного стану. Фактично уряд має взяти на себе відповідальність за напрацювання таких документів і їхнє тлумачення.

— Нещодавно прокурор Криму Ігор Поночовний заявив, що прокуратура автономії з розумінням ставиться до притягнення до відповідальності за колабораціонізм. Утім, українське законодавство досі не досконале в контексті того, кого ми вважатимемо колаборантами. У чому полягають основні виклики?

— Дійсно, у березні 2022 року після початку повномасштабного вторгнення в Кримінальний кодекс України додали статтю 111 з позначкою 1 «Колабораційна діяльність», яка пояснює, що за співпрацю з окупаційними адміністраціями буде відповідальність. Проте зміни ухвалили без урахування тривалої окупації Криму й частини Донецької та Луганської областей. Тож якщо для територій, що були захоплені після 24 лютого 2022-го, ця стаття могла стати елементом превенції (попередження. — Ред.), то ті, хто вже довго жив під окупацією та працював в органах влади, не могли її виконати.

Наприклад, на момент набуття чинності цієї статті в Криму працювало щонайменше 25 тисяч учителів, формально всі вони мали б підпасти під дію Кримінального кодексу. Тому важливо, що прокуратура Криму намагається встановити пріоритезацію в умовах, коли мало не кожного в окупації можна притягнути до відповідальності. Наприклад, на перших позиціях у них бізнеси, які виконують оборонні замовлення на території Криму, посадовці, що впроваджують політики, судді, які засуджують українських громадян і ведуть політичні переслідування.

Попри численні дискусії щодо питань колабораціонізму, законодавство за два роки не змінювалося, хоча у Верховній Раді є понад десять законопроєктів з поправками.

З погляду майбутньої реінтеграції Криму й деокупації цієї території дуже важливо, щоб і перший, і другий пункт статті, у яких ідеться про пособництво, були переглянуті. Адже вони відкривають лазівки, щоб переслідувати людей за дуже незначні вчинки, і водночас дають можливість обирати, карати чи ні за справді важливі злочини.

Крім того, нині окупаційна влада активно послуговується цією статтею, щоб залякувати місцеве населення Криму. Вони переконують, що після відновлення територіального контролю Україна буде масово ув’язнювати людей. Це негативно впливає на лояльність українського населення в окупації та на очікування повернення української держави.

— Ми вже раніше порушували питання люстрації, і власне про нього буде логічно поговорити на тлі дискусій про те, кого вважати колаборантами. Щодо кого Україна використовуватиме люстраційні інструменти та якими вони будуть? 

— Україна має доволі невдалий, принаймні за відчуттями, досвід люстрації, яка відбувалася після 2014 року, тому цей інструмент не дуже хочеться повертати. Водночас люстрація або перевірки — стандартний механізм перехідного правосуддя, адже за роботу в окупації не всі мають сидіти у в’язниці. У держави мають бути певні пріоритети в цьому питанні за шкодою життю та здоров’ю, національним інтересам, яку спричинила певна співпраця. Наприклад, дії судді, який засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Нарімана Джеляла до величезного терміну позбавлення волі (ідеться про 17 років. — Ред.), і судді, що розглядав справи про розлучення, будуть кваліфікуватися за однією статтею, але по суті вони вчиняють різне. Так само має бути різниця між відповідальністю, наприклад, керівника окупаційної адміністрації та прибиральниці в міській чи сільській раді.

        Люстрація не замінник відповідальності, а лише спосіб, як ми можемо перевірити людей, які не підпали під дію кримінального законодавства, і встановити, чи їхня діяльність в окупації могла бути такою, що позбавляє їх можливості надалі обіймати певні посади протягом визначеного терміну.

— Щодо яких посадовців нині є найбільше дискусій? 

— Найбільше обговорень про люстрацію є не так щодо чиновників, як щодо вчителів. Питання про те, чи можуть вони продовжувати викладати дітям після деокупації Криму, дуже болюче.

У цьому разі люстрація могла би спрацювати. Утім, якщо ми зробимо висновок, що певна особа не може обіймати посади в школі, то держава повинна надати їй змогу перевчитися, отримати інший спосіб заробітку, адже йдеться про обмеження її права на професію.

Нині це питання ми обговорюємо з експертами. Як варіант Україна могла би створити окремий центральний орган виконавчої влади, наприклад агенцію, яка б опікувалася люстраційними процесами по всій країні. Або ж це можуть бути галузеві комісії, що перевірятимуть факти причетності людей до співпраці з окупаційною адміністрацією та їхні дії на посаді.

— В експертних колах тривають різні дискусії про терміни й форми проведення виборів у Криму. Як у межах правового поля це мало б відбуватися під час реінтеграції?

— Місцеві й загальнонаціональні вибори на деокупованій території обов’язково мають відбутися, питання лише в тому, коли це може статися. Є методологія ОБСЄ (Організація з безпеки і співробітництва в Європі. — Ред.), що допомагає оцінити ситуацію, у якій можливі вибори. Ідеться і про питання безпеки, і про реалізацію агітаційних активностей, партійного плюралізму тощо. Окрім міжнародних маркерів, ми також можемо ввести українські, які будемо з певною періодичністю відстежувати. Очевидно, що безпекова ситуація під час перших місяців, а може, і років після деокупації Криму провести вибори не дасть. Ми це бачимо зараз, наприклад, по Харківській чи Херсонській області.

Крім того, на окупованих територіях, особливо в Криму, ми маємо застарілі й неактуальні дані Державного реєстру виборців (ДРВ). І це, на мій погляд, чи не найбільша проблема. За останні десять років в Україні відбулася низка реформ, ми маємо реєстри тергромад, що передають інформацію до ДРВ. Тобто це ціла інфраструктура, якої немає на територіях, що перебувають під тривалою окупацією. Її треба будувати фактично з нуля. Тому питання в тому, коли Державний реєстр виборців зможе повноцінно почати роботу.

Можливо, Україні навіть доведеться провести перепис населення, — загальний чи на певних територіях, — щоб зібрати базову інформацію про виборців. Тому це також варто враховувати, коли йдеться про організацію виборчого процесу на деокупованих територіях.

— Ще одне питання, яке турбує багатьох українців, — що ми робитимемо з росіянами, які нині живуть у Криму та, найімовірніше, не залишать півострів одразу після деокупації?

— Говорімо реалістично: нині на території Криму перебуває близько мільйона людей, які приїхали з Росії. Ідеться не тільки про росіян: серед них є громадяни інших країн. Де-юре вони нелегально перебувають на півострові. Звісно, ми не розраховуємо, що вони покинуть територію Криму одразу.

Що ми можемо робити? По-перше, у нас є стандартні дії в ситуації, коли хтось незаконно перетинає кордон і перебуває на території України: Державна міграційна служба має свої інструменти щодо виселень. Проте в контексті Криму та в майбутньому деокупованих територій треба розуміти, що перебування там іноземців, особливо росіян, — питання національної безпеки. Тому нам треба напрацювати механізми, як ми цих людей шукатимемо. Адже зовсім не обов’язково, що вони чекатимуть, щоб їх виселили: можливо, ховатимуться чи казатимуть, що вони громадяни України, просто не мають паспорта. І така ситуація цілком можлива: навіть багато українців, які народилися в Криму, особливо молодь, справді ніколи не отримували таких документів. Нам важливо знайти спосіб, як ми будемо відрізняти українців від інших.

Також на певний перехідний період Україні треба розробити зміни до законодавства й подумати, як поводитися з росіянами, які будуть у Криму. Серед правозахисників є дуже різні позиції. Хтось пропонує впроваджувати механізми інтернування, тобто після війни виселяти російських громадян на територію РФ. Інша позиція — криміналізувати заїзд на територію Криму й перебування там іноземців.

Паралельно нам треба впроваджувати певні елементи так званої міграційної амністії для іноземців, зокрема й російських громадян, які законно проживали на півострові до початку окупації. Також є представники корінних народів України, які повернулися, наприклад, із Середньої Азії і не встигли отримати українське громадянство. Тому ми не можемо сказати всім до побачення. Крім того, ми мусимо розбиратись і в окремих ситуаціях. Наприклад, що робитимемо, коли можливе виселення одного з подружжя призведе до розлучення сім’ї. Це не допускається як міжнародний стандарт, оскільки діє принцип нерозділення сім’ї.

— За даними Кримськотатарського ресурсного центру, з початку окупації Криму зафіксовано дані про понад 300 політв’язнів, переслідуваних за кримінальними справами, більшість з яких — представники власне кримськотатарського народу. Яким би мав бути процес їхнього повернення?

— Щодо тих політичних в’язнів, яких утримують на території Криму, то є очевидним їхнє невідкладне звільнення з-під варти після з’ясування, де вони перебувають. Коли ж ідеться про осіб, затриманих і перевезених на територію РФ, то це вкрай складне питання. Воно відкриває ширшу проблему про звільнення цивільних заручників. Якщо військовополонених ми можемо міняти з Росією, то для цивільних таких інструментів наразі немає. Тому це питання точно має бути на порядку денному, і його мають врахувати в побудові механізму повернення цивільних з полону.

— Ми зачепили тему кримських татар. Які напрацювання має Україна щодо співпраці з корінними народами для реінтеграції Криму?

— Після деокупації територій у Криму буде продовжено правовий режим воєнного стану й будуть створені воєнні адміністрації. І питання полягає в тому, як до діяльності цих органів долучаться представники корінних народів, що для відновлення півострова дуже важливо. Наразі Меджліс кримськотатарського народу напрацьовує такі підходи.

Важливим моментом реінтеграції буде й питання мови — як державної, так і корінних народів. Думаю, це буде поступовий перехід до нової політики, коли діти в школах чи молодь у закладах вищої освіти нарешті зможуть вивчати ці мови й користуватися ними.

—  На території окупованого Криму є чимало поховань російських солдатів. Чи обговорюють ексгумацію їхніх тіл після повернення Криму до України на рівні держави?

— Наразі про такі обговорення я не чула, утім думаю, що це питання буде актуальним і для сходу України. Водночас ця тема відкриває значно ширші межі проблем, які в нас, безумовно, виникнуть у контексті символічної деокупації. Наприклад, питання статусу створених пам’яток, меморіальних дощок російським солдатам. Ідеться про те, як ми будемо ставитися до людей, які воювали проти України, зокрема й до примусово мобілізованих громадян України.

Дуже важливою буде деокупація та демілітаризація символічного простору. Не дарма росіяни, коли заходять у населені пункти, стрімголов перейменовують їх на свій лад. Треба бути готовими, що ця дискусія буде гострою. Проте пам’ять, переписування й переозначування історичних фактів, як і російська мова, стали маркером, зброєю окупантів. У цих питаннях сподіваємося на роль Інституту національної пам’яті: було б добре, якби вони дали рекомендації в питаннях меморіалізації.

— На кінець листопада у Криму було перейменовано 70 з майже 1500 населених пунктів, зазначав голова правління Кримськотатарського ресурсного центру Ескендер Барієв. Яка подальша доля цих процесів?

— Повернення історичних назв населеним пунктам у Криму — нормальна практика, яка є питанням часу. Утім, як це краще робити: одразу після деокупації чи комунікувати з місцевими громадами? Ми хочемо прийти й нав’язати свою політику незалежно від того, що думають люди, чи все-таки вступати у дискусії? Я переконана, що рано чи пізно всі населені пункти в Криму будуть перейменовані й більше в моєму рідному Сімферополі не буде площ Леніна, вулиць Карла Маркса, Рози Люксембург тощо. Питання тільки в тому, чи будемо ми це робити, як росіяни, — першим ділом, ще до того, як зрозуміємо стан справ на території, як почувається місцеве населення, чи вирішені їхні проблеми виживання. Чи все ж це буде процес, прокомунікований зі спільнотами, що проживають на цих територіях.

— Наостанок: скільки може тривати реінтеграція Криму? Що на це впливатиме?  

— Точний час указати неможливо. Деякі питання Іспанії відгукуються досі, хоча з війни минули десятки років. Щось нам, мабуть, вдасться зробити швидко, щось — ні. Це має бути процес. Іноді він важливіший, ніж результат, коли йдеться про комунікацію та миротворчі заходи. З окупації Криму вже минуло 10 років. За загальними правилами, не менше ніж 10 років нам доведеться все відбудовувати та реінтегрувати. Проте це може тривати й довше, і швидше. Найголовніше: Україні треба виважено підходити до всіх — і людей, які досі залишаються в окупації, і решти населення, яке теж дуже постраждало від агресії Росії.