На відкритті 11-го Київського безпекового форуму президент Петро Порошенко, викладаючи своє бачення ситуації, чітко окреслив проблеми, які постали перед Україною та міжнародною спільнотою внаслідок збройної агресії Росії. Серед основних сигналів — агресія чиниться не тільки проти України. Вона становить загрозу загальному миру та міжнародній безпеці. Щоб її подолати, потрібні зусилля як наші, так і світового співтовариства, солідарність і готовність всіх його членів посилювати тиск та розширювати застосування міжнародних санкцій проти РФ.
Cанкції
У промові санкції також названі обмежувальними заходами. У різний час і за різних обставин Україна ухвалювала рішення про їх уведення, однак ці заходи, на жаль, були запізнілими й фрагментарними. Вони ґрунтувалися на датованому серпнем 2014 року законі України про санкції, який є явно недосконалим і потребує доопрацювання. Існує кілька окремих рішень, ухвалених РНБО й затверджених указами президента. Однак вони виявилися неефективними. Достатньо зазначити, що сьогодні торгівля з агресором почала зростати. По суті, внаслідок торговельних операцій, які частина українського бізнесу здійснює з РФ, до її бюджету надходять значні кошти. Тобто, підтримуючи торговельні відносини з Росією, Україна фінансує її збройні сили, які вбивають українців. Цьому треба покласти край.
Читайте також: БПП: один за всіх і всі за себе
Президент сказав, що дав доручення РНБО розробити пакет обмежувальних заходів, які синхронізувалися б із санкціями міжнародної спільноти й утворювали б «непорушний та об’єднаний трансатлантичний фронт санкцій». Адже йдеться про здійснення послідовної санкційної політики, покликаної ефективно захищати наші інтереси.
Вироблення політики санкцій — складне питання. З практичного погляду не можна відразу розірвати всі відносини. Україна отримує певну продукцію з РФ чи постачає її до РФ. Наші підприємства мають там ринки збуту, і спочатку треба знайти їм заміну. Крім того, мова й про російський бізнес, який працює в Україні. Загрозлива ситуація виникла ще за часів Ющенка, який сказав, що, мовляв, мені начхати, чи працюватимуть тут російські або якісь інші бізнесмени, якщо вони сплачують податки, нехай роблять усе, що хочуть. Вільна діяльність російського бізнесу в Україні призвела до руйнування цілих галузей нашої промисловості, зокрема суднобудівної, адже насправді він є виконавцем політичних завдань тоталітарного путінського режиму. Тому його присутність в Україні треба заборонити або обмежити й поставити під жорсткий контроль заради захисту та зміцнення нашої нацбезпеки. Ми повинні підтримувати відносини з Росією лише в санкційному режимі аж до припинення її агресії проти нашої держави.
Мінські домовленості: неправомірні вимоги та неприпустимі поступки
Президент наголосив, що Україна, як і раніше, вимагає якомога швидшого виконання Росією мінських домовленостей. Наше бачення їхнього змісту полягає насамперед у вирішенні безпекових питань. Спочатку повне виведення окупаційних військ із території України разом із озброєнням і технікою, встановлення українського контролю над усією лінією державного кордону. І тільки потім можна говорити про вибори на звільнених частинах країни відповідно до міжнародних стандартів та нашого законодавства. Росіяни наполягають на тому, щоб вибори відбулися ще до виведення їхніх військ, але це нахабна та неправомірна вимога, хоча вона й зафіксована в тексті мінських домовленостей. У світі ще не було випадку, коли вільні вибори проводилися б на окупованих територіях під дулом автоматів. Жодні міжнародні стандарти не допускають такого.
Ми не відмовляємося від домовленостей, лише хочемо, щоб вони тлумачилися не згідно із забаганками агресора, а відповідно до норм міжнародного права. Така позиція сьогодні знаходить певне розуміння в наших західних партнерів, і це великий успіх. Аби ні в кого не виникало сумнівів, що вибори проводяться згідно з міжнародним правом, вимогами демократії, принципами свободи вибору, аби не було жодних сумнівів у їхній чесності, Україна погоджується на розгортання миротворчої місії ООН, мандат якої повинен передбачати контроль за виведенням усіх окупаційних військ та створення умов для здійснення спостереження за проведенням виборів на звільнених територіях.
Особисто в мене є сумніви щодо реалістичності втілення цієї ідеї відповідно до вимог міжнародного права та практики ООН. Росія має право вето, і вона, звичайно, намагатиметься нав’язати вигідну їй модель миротворчої місії. Важливо, щоб Україна та її партнери зайняли тверду позицію. Адже йдеться не про законну й справедливу поступку, якої вимагає РФ, а про поступку, спрямовану на руйнування конституційного ладу України, її державної єдності та самого існування.
Читайте також: Розпрощатися з колоніальною реальністю
Проведення виборів на окупованих територіях, надання їм особливого статусу, запровадження привілейованого режиму для використання російської мови є неприпустимими. Де-факто Донбас перед збройною агресією РФ проти України практично вже мав особливий статус: там відбувалася зачистка всього українського, існували корумповані олігархічні клани, панували їх безконтрольність і цілковита безкарність за ведення антиукраїнської та антидержавної діяльності.
Те, чого вимагає Росія, є власне юридичним оформленням стану, що існував на Донбасі всупереч Конституції України та принципам, на яких побудована кожна нормальна цивілізована демократична унітарна держава. Ці вимоги не мають під собою жодного підґрунтя. Збройна агресія РФ виправдовувалася необхідністю захисту прав етнічних росіян і російськомовного населення в Криму та на Донбасі. Але їх ніхто й ніколи не порушував. В Україні насправді порушувалися та й досі порушуються права українськомовного населення та етнічних українців. Жодна місія ООН, жоден її орган, який моніторив ситуацію в Україні як до, так і під час агресії, не навели жодного факту дискримінації російськомовного населення. Тому вимога таких поступок є протиправною та аморальною, і це повинні зрозуміти наші західні партнери.
Мінські домовленості з погляду міжнародного права
Це політичні домовленості, а не міжнародні угоди, які ґрунтуються на міжнародному публічному праві й ним регулюються. Вони не були ратифіковані Верховною Радою. Це, так би мовити, особисті домовленості між президентами України та Росії, досягнуті за посередництва Франції та Німеччини в умовах критичної фази російської збройної агресії проти України. З погляду міжнародного публічного права вони не є чинними від моменту підписання. Відповідно до ст. 52 Віденської конвенції про право міжнародних договорів будь-яка міжнародна угода, укладена з використання погрози сили чи застосування сили щодо однієї зі сторін, є юридично нечинною. Україна взагалі може ті домовленості не виконувати й відкинути. Якщо західні партнери наполягатимуть на виконанні вимог агресора, це означатиме, що вони будуть його співучасниками. Українська дипломатія має твердо стояти на такій позиції, яка відповідає національним інтересам України й ґрунтується на міжнародному праві.
Незворотність цивілізаційного вибору України
Важливою є ініціатива президента про негайне одностороннє припинення дії окремих положень Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Росією в частині, яка несумісна з національними інтересами держави та реалізацією нашого права на самооборону, що теж є різновидом санкцій. Є багато спекуляцій стосовно того, чи треба це робити, чи це правомірно. Як правник вважаю, що це абсолютно вкладається в канони сучасного міжнародного права й відповідає ст. 60 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, де сказано, що в разі явного порушення однією зі сторін своїх договірних зобов’язань інша має право в односторонньому порядку припинити договір повністю або частково. Окрім того, припинення договору, вихід із нього або зупинення його дії внаслідок збройного конфлікту жодним чином не торкається зобов’язань держави виконувати будь-яке закріплене в ньому положення, що має для нього силу відповідно до міжнародного права незалежно від цього договору. Отже, наприклад, норма про повагу до територіальної цілісності як звичаєва норма загального міжнародного права, закріплена статутом ООН, діє незалежно від того, розірвано договір чи ні.
Читайте також: Партійна криза
Президент вирішив, що договір треба розірвати частково. Як на мене, його треба було повністю розірвати наступного дня після початку агресії, але з тих чи інших міркувань цього не зробили. У лютому 2015 року питання обговорювали на Комітеті у закордонних справах на основі ініційованого Борисом Тарасюком проекту закону щодо часткового припинення дії договору. Однак рішення не ухвалили через позицію МЗС, яку представляла заступниця міністра Олена Зеркаль і яка категорично виступила проти, не наводячи якихось серйозних аргументів. Довідка, яку представило МЗС як додаток до листа за її підписом, — це маячня малоросів і невігласів. Відповідно до міжнародного права держава не зобов’язана розривати всі без винятку договори з агресором, але має дискретне право припинити дію тих, які вважає за потрібне, для захисту своїх національних інтересів і безперешкодної реалізації свого права на самооборону від агресії. Нині президента, як і раніше, намагаються переконати в хибності його, безумовно, правильної з погляду міжнародного права та національних інтересів позиції. Сподіваюся, що Порошенко виявить твердість і не піддасться на ці вмовляння.
Загалом необхідно переглянути всю систему договорів із РФ і припинити ті з них, які агресор використовує для підвищення своєї спроможності вести війну проти України та які практично покликані сприяти залежності України від Росії й водночас демонструвати позірну єдність і рівність обох держав, їхню належність до євразійського цивілізаційного простору. Такий перегляд буде сигналом, що підтверджує рішучість України протидіяти агресорові, ознакою незворотності євроатлантичного вибору України. Це також буде сигналом громадянам України та фактором мобілізації зусиль усього суспільства для відсічі агресору. Не може бути ситуації, коли найкраща частина українців проливає кров у зоні бойових дій, а інша дивиться на це відсторонено по ТБ і виступає за збереження та розвиток відносин із державою-агресором. Українське суспільство має зрозуміти небезпеку, у якій опинилася країна, і сприяти воєнним зусиллям держави. Це справа всіх, бо якщо агресор досягне успіху, то жахливі наслідки цього відчують усі.
Найперше мають бути розірвані угоди в гуманітарній царині, які використовуються для насаджування в Україні імперської ідеології «русского мира». Досвід показує, що всі механізми двосторонньої співпраці, які існували між Україною та РФ після розпаду СРСР, врешті-решт Росія використовувала проти України. Звідси торговельні, молочні, нафтові, сталеві чи газові війни.
Читайте також: Коли мовчить парламент, говорить вулиця
Інструментарій СНД також використовувався з цією самою метою. Від початку в України та РФ було різне концептуальне й практичне розуміння природи та призначення Співдружності. Україна вбачала в ній механізм цивілізованого розлучення, засіб мирної дезінтеграції СРСР, а Росія — механізм розбудови неоімперії. У цьому полягав кардинальний конфлікт інтересів двох держав. Ратифікуючи Угоду про створення СНД, Україна вже 10 грудня 1991 року зробила до неї численні застереження, які 20 грудня були посилені спеціальною заявою Верховної Ради, не залишивши жодної лазівки, аби розглядати СНД як якусь наддержавну структуру, що прийшла на зміну СРСР. Наша країна ніколи не ратифікувала розробленого пізніше статуту СНД і досі не є його стороною. На відміну від інших держав, які його ратифікували, а отже, стали членами Співдружності, ми були лише стороною Угоди про створення СНД, а в органах останньої брали участь як спостерігач. Тому з правового погляду сьогодні стоїть питання не про вихід України із СНД, як дехто каже, а про офіційне проголошення урядом припинення її участі в роботі статутних органів. Ну й, звичайно, припинення фінансування цих органів (на що з бюджету витрачалися значні суми) та закриття представництва в Мінську. Відмова від будь-яких зав’язків із СНД має велике символічне значення, оскільки офіційно знаменує кінець сумнозвісної політики багатовекторності та геополітичної роздвоєності, переконливо підтверджуючи незворотність курсу України на її повноправне членство в ЄС та НАТО. Президент підкреслив, що з метою реалізації цього курсу паралельно з виконанням Угоди про асоціацію з ЄС необхідно розвивати секторальну інтеграцію та вести з Альянсом Інтенсифікований діалог для започаткування й виконання Плану дій щодо членства України в НАТО. Важливу роль у реалізації євроатлантичних прагнень нашої країни має відіграти всеукраїнський референдум, результат якого продемонструє суспільну підтримку цивілізаційного вибору України.
Значущість консолідованої претензії
Ті заходи, які озвучив президент, треба сприймати в контексті ухваленого в січні 2018 року закону про особливості державної політики щодо утвердження суверенітету України в Донецькій і Луганській областях, у якому викладена позиція нашої держави в питанні відсічі збройній агресії Росії та подоланні її наслідків. Вони є логічним його продовженням. Усе це, звісно, слід було робити раніше, але краще пізно, ніж ніколи. Зокрема, у Законі сказано про створення міжвідомчого координаційного органу для фіксації узагальненої державної позиції в питанні відсічі агресії та підготовки консолідованої претензії України до РФ як до держави-агресора (про що Тиждень не раз писав). Це вкрай необхідні документи, які визначать наше ставлення до наслідків агресивних дій Росії, бачення способів їх припинення та компенсації завданих нам збитків. Часто кажуть, що немає сенсу в підготовці претензії, мовляв, РФ усе одно її відкине. Це неправильно. Ми повинні систематизувати всі факти, які свідчать про збройну агресію, щоб ні в кого не було сумнівів у тому. Необхідно підрахувати всю завдану державі шкоду. Звісно, створення міжвідомчого координаційного органу — непроста річ. У ньому мають бути представники багатьох відомств, а також спеціальний постійний штат експертів, які спільно готуватимуть консолідовану претензію.
Читайте також: Фабрика законодавчого спаму
Наявність такого документа є способом інформування світу про те, що проти України вчинено збройну агресію й що вона зазнала колосальної шкоди та збитків і має всі підстави для їх відшкодування. Врешті, це посилює позицію нашої країни в переговірному процесі не тільки з Росією, а й із західними партнерами, надає певні переваги та аргументи для зміни їхнього ставлення до України. Ну й, нарешті, ми не знаємо, що трапиться в майбутньому. Рахунок Росії має бути пред’явлений. Ситуація розвивається, і колись настане момент, що принаймні частково вона змушена буде його оплатити.
Консолідована претензія має бути формально висунута РФ із використанням дипломатичних каналів. Наступний крок — поширення її як документа Генасамблеї ООН, точкове інформування всіх членів ООН, інших міжнародних організацій. Про звернення до міжнародних судів, на жаль, не може йтися, оскільки для цього необхідна згода обох сторін, а росіяни її ніколи не дадуть. Ще 2014 року МЗС надіслало РФ ноту з пропозицією передати на розгляд Міжнародного суду ООН питання про оцінку ситуації, що виникла між Україною та РФ, але остання відкинула таку можливість, бо, звісно, Суд констатував би наявність російської збройної агресії. Тому спекуляції щодо можливості використання міжнародних судових інстанцій для реалізації відповідальності Росії сьогодні є нереалістичними. Треба шукати інші шляхи захисту національних інтересів.
Як жити завтра
Сьогодні в Україні поширюється думка, народжена в певних російських колах, що, мовляв, ми сусіди й нікуди одне від одного не подінемося, тож треба думати не про розірвання договорів, а як жити завтра та нормалізувати двосторонні відносини. Як на мене, у найближчому майбутньому немає перспективи відновлення мирних і нормальних українсько-російських відносин. Установка російської владної еліти, яку підтримує більшість населення РФ, полягає в тому, що Україна є її екзистенційним ворогом. Вона не визнає права України на незалежне існування, тому здійснювана нею зовнішня політика Росії має на меті тотальне знищення української нації, державності та України як геополітичної реальності. Атмосфера ненависті, яка панує в тамтешніх ЗМІ, робить безперспективним відновлення нормальних відносин. Але його початок за певних умов усе ж таки можна було б передбачити. По-перше, це припинення збройної агресії, виведення всіх військ РФ і звільнення окупованих територій включно з Кримом, компенсація завданих Україні збитків, покарання осіб зі складу ЗС РФ та окупаційної адміністрації, що скоїли воєнні злочини та злочини проти людяності. По-друге, цивілізоване вирішення питання розподілу боргів та активів колишнього СРСР. По-третє, припинення постійної агітації, яка створює атмосферу ненависті до українців, а також гуманітарної агресії та будь-якого втручання у внутрішні справи, підтримки організацій, що є інструментами розбудови «русского мира». По-четверте, відмова від спроб нав’язати Україні зміну конституційного ладу. І, нарешті, заклик російського керівництва до етнічних росіян і російськомовних громадян України поважати країну, у якій вони живуть, її традиції, культуру, вивчити українську мову, а не вимагати надання російській статус другої державної. Це той мінімум, за якого можна сподіватися на відновлення та нормалізацію українсько-російських відносин.