Завдяки війні Україна отримала безпрецедентний шанс. До Революції Гідності наша держава була під контролем єдиної макросили — сплаву олігархів, нечистих на руку чиновників і корумпованих силовиків. Вони мали неписане правило: дорвався до влади — бери в держави скільки донесеш. Звідси мода на офшори, тотальна кругова порука, торгівля державними посадами та парламентськими голосами — й українські діти, які мріють стати прокурорами та суддями. Ця макросила послаблювала державу не лише своїм паразитизмом, а й регулярним виконанням геополітичних замовлень ворога. Її вектор впливу не тільки віддалив Україну від траєкторії розвитку, а й фактично докотив нашу державу до ручки в багатьох галузях.
Революція Гідності зрушила цей баланс із мертвої точки. А велика війна довершила тектонічний зсув, започаткований нею. Тепер на внутрішній арені з’явилися ще дві макросили:
- Перша — колективний Захід (його склад змінюється залежно від обставин, але вектор дії незмінний). Великі гроші, які він виділяє на війну, надають Заходові безперечні право на контроль, право вето на чиновницьку дурість і неприховану корупцію, а іноді навіть право на законодавчу ініціативу. Звідси недоторканність журналістів-розслідувачів, повний карт-бланш для антикорупційних органів, політична відповідальність за перешкоджання їхній роботі тощо. Скептики можуть називати цей вектор впливу «зовнішнім управлінням», але на цьому етапі не видно, чим він гірший для розвитку української держави, ніж діяльність старої макросили.
- Друга нова макросила — громадянське суспільство. Воно зародилося під час революції, але до війни говорило кволим голоском невпевненого підлітка, тому невиразно впливало на вектор розвитку країни, хоча й мало чимало компетенцій.
Тепер громадянське суспільство поповнили ті, хто на власних жилах виніс Україну з полум’я загибелі. Тому воно перетворилося на ревучого лева, ігнорувати голос якого неможливо. Звідси успіх «Картонкового майдану» — мабуть, найбільш тихого й короткого протесту, який був почутий саме тому, що всі розуміли, яким стане його голос, якщо доведеться ним скористатися.
Новий баланс макросил
Зараз усі ми — живі свідки становлення нового балансу макросил. Старі паразити не можуть існувати без Заходу, бо без західних грошей Україна програє війну. Не можуть вони й обійтися без тих, хто проливає кров, піт і сльози заради того, щоб наша держава жила, бо без них Україна, знову ж таки, програє війну. А якщо наша країна програє, то представники старої макросили втратять усе, передовсім об’єкт свого паразитизму — українську державу. Тому вони мовчки вимушені толерувати як Захід, так і громадянське суспільство, хоч і не без спроб саботувати їхню діяльність. І наразі це доволі рівноважна ситуація, бо так складаються історичні обставини.
Завдяки новому балансу макросил спостерігаємо неможливі донедавна явища:
- олігархи роками сидять у в’язницях,
- чиновники найвищого рангу подають у відставку лише на підставі чуток про їхню причетність до корупційних схем,
- одіозні політики отримують кримінальні підозри,
- силовики топового рівня подають у відставку з роками обійманих посад і призиваються на фронт,
- мультимільйонні корупціонери зі швидкістю світла тікають за кордон від правосуддя.
Це феноменально та неймовірно!
Фінансовий прес Заходу та лев’ячий рев громадянського суспільства сформували цунамі, яке підіймає корупційні нечистоти на поверхню суспільного дискурсу, а відтак змиває на смітник історії. Нові макросили розворушили українське соціальне болото та створили несприятливе середовище для тих, хто засидівся на шиї нашої держави. Це подарувало українцям безпрецедентний історичний шанс побудувати таку міцну державу, прихильну до свого народу, за яку було б не соромно тим, хто поклав за неї життя.
Шанс на прорив
Проте нюанс полягає в тому, що на сьогодні можна говорити лише про потенціал для побудови міцної держави. На цьому шляху будівництва ми поки перебуваємо в нульовій точці. Успіх не гарантований. Мало того, вікно можливостей для його досягнення незабаром може зачинитися, бо наявний нині баланс макросил не вічний. Захід не може давати нам великі гроші нескінченно, тому з часом його право на контроль ослабне, а вплив на внутрішні процеси зменшиться. Громадянське суспільство ніколи не стане консолідованим, а голос воїнів може втратити гучність і вагу, щойно настане перемир’я чи з’являться несприятливі обставини на фронті. Тому цінність, унікальність і скороминущість нинішнього історичного моменту важко переоцінити.
З іншого боку, боротьба з корупцією в суспільстві, абсолютно лояльному до побутової корупції, подібна до собаки, яка ганяється за своїм хвостом. Тому нинішня ментальна реальність нашого суспільства — це зачароване коло. З огляду на історичні причини народ толерує побутову корупцію. У цих умовах культивується державна «еліта», морально готова до корупційних зловживань, якій немає альтернативи, бо люди іншого типу в такому середовищі просто не затримуються. Така «еліта» захоплює контроль над українською державою, щоб паразитувати на її ресурсах. І навіть коли з’являються сприятливі обставини, щоб відтерти «еліту» від об’єкта паразитування, їх тривалість закоротка, бо на очищення держави потрібні десятиліття, яких у нас немає. Все завершується черговою невдалою спробою, відсутністю соціальної справедливості та новою хвилею розчарування в суспільстві, на якій становище паразитів лише підсилюється. І так коло за колом…
Отже, наразі Україна має сприятливий для змін баланс макросил, який, імовірно, зберігатиметься недовго. Але водночас вона глибоко застрягла у колії зачарованого кола еволюції. Щоб вибратися з нього, потрібне неабияке зусилля, поштовх величезної потужності. Необхідна дія повинна бути філігранно вивірена, порівняно легка і швидка в реалізації, мати національний масштаб і максимально довготривалі наслідки для суспільства. І водночас має бути беззаперечно підтримана новими макросилами — Заходом і громадянським суспільством.
Шанс на прорив полягає в тому, що в умовах, коли стара макросила паразитів перебуває під тиском і не може повноцінно саботувати проривні для розбудови української держави ініціативи, а нові макросили перебувають у зеніті своєї потужності, то, використовуючи їх як важіль, в Україні можна запровадити справді щось соціально важливе й вартісне. На мій погляд, такою дією повинно стати встановлення справедливості для українських воїнів — законодавчого закріплення за ними права на вдячність і повноцінного наповнення його реалізації.
Справедливість для воїнів
Принцип простий: якщо ти бодай день воював за Україну проти Росії — маєш безсумнівне право на конкретну вдячність від держави. Ми прекрасно пам’ятаємо, яким побожним було ставлення суспільства до захисників України на початку війни. Але й дуже добре бачимо, яким понурим воно стало тепер, коли війна триває, а охочих ставати на захист держави дедалі менше.
Очевидно, статус українського воїна мінливий у плані суспільних настроїв. Але пролита кров незмінна. Як і роки життя, покладені на те, щоби українська держава вистояла, які гіпотетично можна було прожити по-іншому — з меншою шкодою для самого життя, здоров’я, кар’єри та інших цивільних цінностей. Тому статус воїна має вимірюватися чимось надійнішим, ніж емоції. Статус воїна треба закріпити законодавчо в формі права на вдячність.
Реалізація права на вдячність повинна базуватися на таких принципах:
- Пропорційність.
Кожен день життя українського воїна, покладений на захист держави, повинен бути порахований. Хай цей воїн живий, загиблий чи безвісти зниклий. День у зоні бойових дій — за два дні армійської служби в тилу. День в окопах на лінії бойового зіткнення — за два дні у зоні бойових дій не на передньому краї. Таким чином, кожен воїн повинен вийти з війни з конкретним числом свого внеску в справу виживання держави, а Україна повинна отримати величезну цифровізовану Національну дошку шани на понад мільйон імен живих, покалічених, безвісти зниклих, полонених і мертвих. Усіх до одного.
Маємо дуже сприятливі передумови, щоб це реалізувати. З одного боку, це той винятковий випадок, коли паперовість української армії зіграє суспільно корисну роль. Адже переважна більшість необхідної інформації записана в бойових розпорядженнях, які акуратно веде кожна військова частина. З іншого боку, зараз у нас є міністр оборони, який максимально підходить для виконання цієї задачі, бо має величезний досвід цифровізації різноманітних реєстрів для запуску «Дії».
- Адекватність.
Треба визнати, що наразі Україна надто функціонально квола та інституційно неспроможна, щоби віддячити нашим воїнам так, як вони цього потребують і заслуговують. Так, військовим платять чималі гроші. Але ці виплати перетворили прифронтові райони на Королівства Монако, бо вартість життя в них, починаючи від їжі, цигарок та алкоголю й закінчуючи орендою житла, не нижча, ніж у Монте-Карло. Непродумана система грошового забезпечення українських військовиків — один із найгірших видів державної політики за весь період незалежності. Адже за законами ринку в зоні бойових дій ці гроші знецінюються швидше, ніж потрапляють у руки воїнів.
Інший аспект: м’яко кажучи, середньостатистичного воїна важко назвати раціональним споживачем. Усі ми, прийшовши на службу, потрапили в надзвичайно стресові умови. Кожен бореться з цим стресом так, як може та навчений. Цигарки, випивка, азартні ігри, «любов» за гроші — це лише кілька «фронтових антидепресантів», на які спалюються мільйони, якщо не мільярди, кревно заслужені воїнами. Війна рано чи пізно припиниться, а грошей більше не буде. Що залишиться воїнові в сухому залишку? Психіка, деформована стресом, тіло, розбите засобами антистресу, і порожня кишеня? Мабуть, у високих київських кабінетах про це не замислювалися. Як і про те, які наслідки для суспільства матиме повернення військовиків додому в такому стані.
Українська держава не спромоглася розробити систему довгострокових інвестиційних чи пенсійних рахунків, на які в обов’язковому порядку зараховувалася б частина грошового забезпечення військовиків. Вона не потурбувалася про майбутню фінансову безпеку та спроможність воїнів, хоча могла це зробити у стислі терміни, бо відповідні чи дуже подібні концепції вже давно опрацьовані й існують у формі практично готових законопроєктів. Тож тепер держава просто зобов’язана виявити адекватність принаймні після початку перемир’я. Цього вимагає суспільна справедливість.
- Економічна та бюджетна ефективність.
Прихильники простих рішень одразу запропонують віддячити воїнам різного роду пільгами, субсидіями та національними кешбеками. Це неприпустимо. Не тільки тому, що викривлює ринок, і не тільки тому, що ми вже мали вкрай негативний досвід масової роздачі «липових» посвідчень чорнобильця та ветерана Другої світової війни, які коштували копійки, але в підсумку виявлялися ультраприбутковими для їхніх покупців та ультраважким тягарем для бюджету. І навіть не тільки тому, що в такому разі фрази на кшталт «я тєбя туда нє пасилал» стануть нормою, що перетвориться на джерело перманентного суспільного розколу.
Річ у тім, що воїн повинен мати джерело доходу, з якого зможе забезпечити собі певний (мінімально) достойний рівень життя. Він не повинен жебрати в держави подачки у формі пільг та субсидій. Це питання не простих рішень, а засвідчення гідності воїна та справедливої подяки йому. Це питання залізобетонного права на вдячність.
- Довготривалість. Суть цього принципу полягає в тому, що Україна повинна забезпечити, щоб ті, хто, проявивши вічні (правильні) цінності та/або впоравшись зі своїм страхом, пішов на армійську службу, перетворилися на економічно самодостатню верству населення. Вони мусять отримати надійне та суттєве джерело довгострокових доходів.
Тут можливі три принципові варіанти:
- Перший — власне, інвестиційні та пенсійні рахунки. І для його реалізації момент уже практично втрачено. Бо як тільки припиниться війна, військовикам можуть значно урізати грошове забезпечення, з якого можна було б поповнювати такі рахунки. Утім, Європа розраховує на українське військо й після настання перемир’я на російсько-українському фронті. Тож можна спробувати залучити європейські гроші для фінансування такої ініціативи. На перший погляд, ця ідея може здаватися нездійсненною, але за умови належної політичної волі та дипломатії її можна реалізувати. Бо за неповні чотири з половиною роки великої війни забагато неможливого стало реальністю.
- Другий варіант — земля. Українська держава разом із місцевими громадами володіє практично четвертиною земель сільськогосподарського призначення нашої країни. Це значний та історично підхожий ресурс, адже з давніх-давен різні держави винагороджували своїх воїнів за хорошу службу саме земельними наділами. Якщо Україна приватизує державні та комунальні землі сільськогосподарського призначення в інтересах своїх воїнів пропорційно їхньому внеску у справу виживання держави — це буде дуже символічно й далекоглядно. Бо з розвитком країни, яка вижила завдяки подвигу воїнів, зростатиме економічна вартість їхнього права на вдячність та соціально-економічний статус тих, хто має вічні (правильні) цінності та/або вміє контролювати страх. Тоді Україна отримає надзвичайно міцну соціальну опору.
- Третій варіант — акції ПриватБанку. Це міг би бути будь-який інший державний актив, але ПриватБанк підходить для цього найкраще. Він має налагоджену систему корпоративного управління, що практично унеможливлює перетворення приватизації ПриватБанку в інтересах воїнів на провальну ваучерну приватизацію 1990-х років. У цьому контексті реалізація права на вдячність потребує належного рівня захисту прав міноритарних акціонерів, а для цього в нашій країні потрібен справді сильний актив, яких у нас не так і багато. ПриватБанк дуже добре підходить для цього завдання.
Коли оцінювати ПриватБанк за рівнем його активів та прибутковості, то на ринку він може коштувати (його ринкова капіталізація може становити) понад 1 трильйон гривень. Це хороша сума, щоби забезпечити достойну подяку воїнам-акціонерам, а відтак — хороші дивіденди на приватизовані в їхніх інтересах акції. Приватизація ПриватБанку в інтересах воїнів була б не менш символічною: актив, створений тим, хто грабував державу, відібраний у нього державою, яка лише почала ставати на ноги, і в підсумку відданий її захисникам, які її відстояли в боротьбі з зовнішнім ворогом. ПриватБанк зростатиме разом із розвитком економіки України. А заразом зросте і статус українських воїнів, які стануть його акціонерами.
Позитивні ефекти
Запровадження права на вдячність матиме низку позитивних побічних ефектів тривалої дії. По-перше, українському суспільству гостро необхідна справедливість. Із суб’єктивного боку мільйони українців прагнуть, щоб ворог був розгромлений, його вождь — покараний, українські корупціонери сиділи у в’язниці, наше суспільство стало заможним, а страждання були винагородженими. Але питання соціальної справедливості часто дуже складні й потребують тривалого часу на вирішення, водночас наша держава поки занадто слабка, щоби давати їм раду. Тому треба починати з чогось посильного, а водночас суттєвого. Встановлення права на вдячність цілком підходить.
З об’єктивного боку справедливість потрібна українцям, щоби позбутися подвійних стандартів моралі й мислення, спертися на щось спільне й позитивне в подальшій розбудові країни. Ми маємо почати називати біле білим, а чорне чорним — особливо біле й чорне, яке є такими для всього суспільства. І закріплювати ці визначення конкретними діями. Ну бо по-людськи можна зрозуміти страх смерті окремого індивіда, але тоді треба визнати подвигом рішення воїнів захищати Україну. А відтак дати цьому подвигу належну суспільну оцінку, моральну й матеріальну. І навпаки: якщо на рівні суспільства ми засуджуємо страх захищати власну державу, то повинні встановити справедливість, віддавши належне тим, хто зумів із ним впоратися.
У цьому контексті запровадження права на вдячність не тільки підвищить рівень соціальної справедливості у країні, а й усуне один із головних розколів — між ухилянтами/дезертирами та воїнами, зокрема тими, які п’ятий рік незмінно воюють на фронті. Право на вдячність розведе ці дві групи по різних соціальних статусах, ставши соціальною амністією для перших і справедливою винагородою для других.
По-друге, право на вдячність стане єдиним правильним сигналом для тих, хто в майбутньому прийде на заміну нинішнім воїнам.
Попри всю свою потужність, нинішнє українське військо — це армія випадку, а не системи, мобілізованих любителів-самоучок, а не професіоналів. Їй на заміну має прийти щось більш системне, масштабне та регулярне. І щоб армія нового типу відбулася, українці, які її колись наповнять, повинні вже зараз бачити, що Україна не кидає напризволяще тих, завдяки кому продовжує існувати, і що старається для них не менше, ніж вони для неї.
Потенційні воїни нової армії повинні вже зараз побачити ту саму справедливість, про яку йдеться вище. Це стосується як тих, хто вже повоював, так і молоді. Судячи з усього, Україна буде змушена жити в повній боєготовності ще багато років. І ті, хто буде це забезпечувати, вже зараз мають розуміти, що їхні зусилля будуть справедливо оцінені.
По-третє, право на вдячність стане вагомим аргументом повернутися додому для значної кількості українських біженців та емігрантів. Ось у чому парадокс. Українські воїни воюють за ту державу, якою вона не є, але може стати. За міцну державу, прихильну до свого народу. Якби вони орієнтувалися на те, що є, то ніколи не стали б на її захист, бо ніхто при здоровому глузді не віддавав би свого життя за міндічів, деркачів і коломойських. Натомість українські емігранти та біженці тікали з тої держави, якою вона є, бо не бачать її такою, якою вона може бути й повинна стати. Тож щойно те, що є, наблизиться до того, що має бути, міграційні потоки з України змінять напрям природним чином без жодних додаткових заходів гуманітарної політики. Запровадження права на вдячність дозволить зблизити теперішнє та бажане майбутнє.
Імовірно, запровадження права на вдячність не буде політично легким рішенням. Хоча українські воїни та їхні сім’ї — чисельна соціальна група, об’єктивно вона ніколи не матиме більшості в суспільстві. А самі військовики занадто різняться поглядами, щоби об’єднатися в політичну силу та в класичний спосіб відстояти те, що їм належить по справедливості. Тому справа цілковито в руках політиків, а вони добряче вагатимуться. Бо для них на одній шальці терезів буде принаймні два мільйони розшукуваних ухилянтів плюс двісті тисяч дезертирів, посилених ІПСО ворога. А на другій — понад мільйон воїнів, які не беруть участь в інформаційних кампаніях у соціальних мережах, бо, захищаючи державу, просто не мають на це часу.
У підсумку право на вдячність стане для українського політикуму тестом на державництво. Бо політики можуть погнатися за рейтингами, підіграючи ухилянтам і дезертирам, а можуть поглянути далеко вперед і подбати про майбутнє країни, обравши справедливість. Яким буде їхній вибір?
