Працівник технічної служби одного зі всеукраїнських телеканалів Віктор повернувся з вихідних з позитивним тестом на СНІД. Через деякий час після приголомшуючої новини Віктор почав помічати зміни у ставленні колег. Його почали уникати – перестали ходити з ним обідати, спілкуватися. Через деякий час з Віктором не продовжили контракт. Як розповіли друзі у кадровій службі – за кляузою співробітників, мовляв, некомунікабельний, не справляється з обов’язками, являється на роботу напідпитку… “Причиною такої різкої зміни ставлення могла бути лише одна, – вважає Віктор, – хтось поправся у речах на моєму столі і побачив результати тесту”.
Кожен з нас має що приховувати. Навіть якщо ви цього не робите, принаймні у вас є на це право – воно називається правом на приватність. Трапляються випадки, коли від можливості людини зберегти конфіденційну інформацію про себе залежить її доля. «До мене зверталися чоловік і жінка з різних областей, – розповів Тижню психіатр і правозахисник Семен Глузман, – два пацієнти, що потрапили унаслідок якихось хвороб на операцію. Їм було перелито неперевірену кров, в результаті чого вони стали носіями вірусу імунодефіциту. Вони жили в невеличких містечках, і медики одразу повідомили населення про ці випадки. Можете собі уявити, що це означає для людини у маленькому містечку, на роботі? Ця жінка була ще й вчителькою у школі…»
Ментальна спадщина радянських часів, коли приватні інтереси підпорядковувалося колективним, а деталі особистого життя могли розглядатися на партійних зборах і засуджуватися, і досі дається взнаки. «Зараз принаймні з’явилися декларації про те, що приватне повинно переважати над колективним. Але реалії не настільки прості, до того ж існує абсолютно традиційна для СРСР неповага до закону. Збільшення поваги до особистого життя іншого відбувається, тому що з’явилося поняття приватної власності. На ньому ґрунтується здатність людини обмежувати територію, до якої можуть проявляти увагу чужі», – зауважує Семен Глузман.
Погоджується з ним і психоаналітик, член Європейської професійної психотерапевтичної ліги Наталія Кухтіна: «У нас зруйнована психологічна установка на визнання права людини на приватну територію. Руйнувалася у нас ця установка декілька десятків років. І за роки незалежності мало що змінилося».
Прозорі офіси і «опен-спейси», що впевнено проникають до українських фірм і установ, здавалося б, не сприяють дотриманню приватності.
«Така прозорість виправдана формуванням корпоративної етики – ми команда, робимо спільну справу. І ця справа прозора – кожен виконує свою роботу і бачить, як працюють усі інші. Але тим не менше, якщо такому офісі стоїть мій комп’ютер – за цей комп’ютера не повинен сідати ніхто. Чіпати мої папери не можна, сідати за мій стіл – не можна. Потрібно питати дозволу. Не можна допускати, щоб хтось користувався вашими речами, адже з цього все починається. Якщо людина не поважає ваш стілець, то вона втрутиться і до вашого особистого життя точнісінько так само».
«Найбільше на приватність у офісах впливає зонування, – розповів Тижню Дмитро Новіков, промисловий дизайнер, – тобто перегородки між робочими місцями. Для цього не потрібно ставити височенні ламіновані плити у повний зріст. Достатньо поставити тканинну перегородку – приємного кольору й фактури, вона виконує радше психологічну функцію, ніж ізолюючу. Але зазвичай цього психологічного фактору достатньо, щоб відокремити свій робочий простір від чужого. Він дозволяє людям розгородитися і досить чітко відчувати свою територію».
У Києві як і раніше, можна винайняти приміщення, де цілий поверх розділено на безліч маленьких кабінетів, а можна орендувати велике приміщення без стін. «У наших працівників менталітет достатньо специфічний. Він впливає на вибір певних моделей кузовів автомобілів так само, як і на вибір певного типу офісу. У нас багато хто надає превагу кабінетам. Але часи і люди змінюються. В основному стиль офісного спілкування задають міжнародні компанії, безліч яких з’являється в Україні. Кабінети – це сьогодні моветон», – вважає пан Новіков. Єдине, чого не можна домогтися у опен-спейсах – це звукоізоляції, відтак – розмов.
Дружні й неформальні стосунки, що часто виникають у робочих колективах – запорука комфортної співпраці. Є у такого стилю поведінки й зворотній бік – плітки. Юрій Борисов працював менеджером зовнішньоекономічної діяльності у фірмі по імпорту металу. “Колектив складався переважно зі старших людей, – розповідає 23-річний Юрко. – Спершу через мою українську мене постійно питали, чи не з Західної я України. Потім почали задавати питання, типу: чому ти не голишся, чому в тебе пробиті вуха. Вони не казали мені, що цього не можна робити, але постійно жартували. Окрім того, дошукуватися найдрібніших помилок і прилюдно на них вказувати, щоб якомога більше людей про це почуло».
На американській фірмі, де Юрко Борисов тепер працює, на його пірсинґ ніхто не звертає уваги. Головне – як він виконує роботу. «Західний стиль праці мені більше подобається – там є набагато більше поваги до робочої сили. Стосунки на роботі максимально формальні – тому немає пліток. Постійні інтриги мені ще на колишній фірмі набридли».
«Єдине, що ми навчилися поважати – це зарплата, – відзначає Наталія Кухтіна. – Питати, скільки ти заробляєш, вже стало непристойно. Якщо людина вважає за потрібне пускати вас на власну територію – вона вам сама розкаже. Але лізти до чужого гаманця не можна».
Повагу до приватності можна лише виховати. У колегах — відстоюванням права на таємницю особистого життя у кожній конкретній ситуації. А в дітях — ставлячись з повагою до їхньої приватності змалечку. У цьому сенсі всім знайома казка про Машу і ведмедів заграє новими барвами. «Хто сидів на моєму стільці? Це дуже важлива і дуже правильна казка, — вважає Наталія Іванівна. — Дитина має право на свою іграшку, якою вона може дати погратися, а може не дати. Ми говоримо батькам, що вони повинні стукати, заходячи до кімнати свого семирічного сина. Це його приватна територія – і цю територію потрібно поважати. А її не поважає у нас ніхто».
Історія телевізійника Віктора закінчилася щасливо – тому теж трохи нагадує казку. Жоден із проведених повторно тестів не підтвердили діагноз провінційної лікарні, в якій визнали, що могли переплутати аналізи. Віктор влаштувався на інший канал, а про пережите згадує, як про велике випробування. Не лише для нього, а і для його родини і оточення.
Руслан Тополевський, експерт Харківської правозахисної групи: “Права людини в класичному значенні розуміються як співвідношення людини і держави. Якщо це держава збирає інформацію про особу – це одне. А якщо працівники на роботі збирають інформацію про свого колегу – це швидше відносити морального типу, ніж юридичні. Із юридичної точки зору їх оцінити неможливо. Якщо не хочете, щоб за вашим комп’ютером працювали – ставте пароль”.