Півтисячі років тому з’явилася одна із найцікавіших пам’яток української розмовної мови – погроза опришків з “банди” Головатого на Бескиді у Карпатах. Написана була латинськими літерами, але від того вона ще значущіша: про належність середньовічних грабіжників до своїх народів сперечаються нині українські та словацькі вчені.
25 липня 1493 року опришківська дружина Федора Головатого надіслала магістрату міста Бардіїв на Пряшівщині погрозливого листа такого змісту: Вы злы а несправедливы люде Бардіовскы, вы сте нашых братов дали звешати, люди добрих а невинних, яко мордере нецнотливы, кторы ани вам, ани жадному нич не били винни. А протош, єстли нам – приятелом а родові їх за них не положите четери ста золотих ве золоце до трох недєлі в клашторе в Моґілі у Кракова алебо у картусов в Лехниці, теди на ваших гордлех й на вашим иманію й на вашых поданих се буд дулуго, буд кратко такто се мстити будеми покуд нашего роду става. Тот лист писан с гор, дзен сватего Якуба.
Бескидський манускрипт
Текст (подається в транслітерації з латинки), надзвичайно нагадує листа запорізьких козаків турецькому султанові, щоправда, без сатиричного змісту. Написаний він лемківською говіркою української мови з незначною кількістю чужих (словацьких та польських) елементів. Під ним намальована шабля, мітла, вогонь, рушниця та двома нитками прикріплений жмут березових різок. Це – знаряддя та способи, якими опришки збиралися помститися за смерть своїх «невинних» братів: вбивством винуватців холодною та вогнепальною зброєю, а також підпалом та бичуванням.
Під малюнками наведені назви місцевостей: Орава, Муран, Дунаєць, Сянок, Риманов, Премишль. Певно, це місцевості, за які опришки збиралися “віддячити” королівському місту Бардієву. В нижньому лівому куті листа намальована шибениця з трьома вішальниками та написом праворуч: „Тимко невинны[й]”, а зверху – „Кров невинна”. Ліворуч від шибениці змальовано людський труп та відтяту голову, а над зображенням напис: „Васько невинны[й]”. Опришки таким чином давали знати бардіївським панам, за кого вони будуть мститися: за трьох повішених і одного стятого „брата”. На листі шість отворів – замість середньовічних печаток.
Лист не підписаний, а лише датований святом Якуба (Якова), яке за григоріанським календарем припадало на 25 липня. Рік написання листа (1493) словацький історик Олександр Гущава встановив на основі численних документів, що зберігаються в архіві міста Бардіїв. Там зберігається й оригінал наведеного листа. Його точну копію можна побачити в експозиції Музею української культури у Свиднику.
«Збійництво» в ім’я закону
Хто були ці сміливці, які 515 років тому оголосили помсту одному з найміцніших королівських міст Верхньої Угорщини? Північно-східна околиця Бардієва тоді була (і досі є) майже повністю заселена українською людністю – лемками, які під час так званої „волоської”, “пастушої”, колонізації масово приходили зі сходу, з території нинішньої України, засновували невеличкі села в горах і займалися відгодівлею худоби, переважно овець.
Русини-лемки були племенем, що керувалося власними неписаними законами – звичаєвим правом, основою якого був звід законів “Руська Правда”, складений, як відомо, ще в ХІ–ХІІ ст. Згідно з найдавнішим списком „Руської Правди” („Синодальним”) смерть брата або іншого родича можна було викупити певною сумою грошей або іншим майном. Вже в першому пункті цього списку наведено: „Аж оубьєт муж мужа то мстити броту брата любо отцю, любо сыну, любо браточаду, любо братню сынови. Оже ли не будет кто єго мьстя, то положити за голову 80 гривень” (переклад: «Якщо уб’є чоловік чоловіка, то брат брата має помстити, або батько його, або син, або братів син. А якщо не буде хто за нього мститися, то повинні їм відшкодувати 80 гривень»).
Отже, українське населення регіону вважало, що Головатий мав не лише право, але й обов’язок мститися за смерть брата, таке право-обов’язок мали й інші опришки, братів чи родичів яких бардіївська мерія покарала смертю. Тому „Погрозливий лист опришків місту Бардіїв” є важливим свідченням з огляду вивчення історії українського права і мав би стати предметом глибшого дослідження українських правознавців.
Угорська влада до виникнення подібних ситуацій толерувала руські закони, бо русини були хорошими охоронцями її кордонів, а панські двори постачали м’ясом, молоком, маслом, сиром та лісовими продуктами. Однак поступово шляхта обмежувала їхню свободу і намагалася покріпачити, що і спричинило опришківський рух, званий „збійництво” або „розбій”. Пік його дільності на території нинішнього словацько-польського прикордоння припав на кінець ХV ст. Виникли кілька збійницьких груп, ватажками і членами яких майже завжди були русини, які добре знали місцевість. Вони нападали на панські маєтки, грабували їх, а здобиччю ділилися зі своїми одноплемінниками, за що користувалися підтримкою населення. В очах співвітчизників вони були героями, які „багатим брали, а бідним давали”.
Братва Головатого
Найміцнішою була опришківська група Федора Головатого із с. Руська Волова нинішнього Снинського округу, що діяла в різних місцях східної Словаччини і північної Польщі від весни 1492 року до осені 1494 року, тобто протягом трьох років. Її ватажок (капітан) в латиномовних джерелах виступає як Fedur Hlawathi, Fedor Hlavati або Hlavata. Як свідчать тогочасні архівні документи, Федір Головатий починав свою кар’єру ватажка опришків з 18 товаришами. Майже всі вони були виключно із українських (руських) сіл нинішньої східної Словаччини: Красного Броду, Гостовіць, Пчолинного, Старини, Ковбасова, Улича, Руської Волової та Стакчина. Двоє її членів були із нинішньої Закарпатської України (із с. Бобовища біля Мукачева та Чорноголови Ужгородського району), а один – зі словацького села Свиня біля Пряшева. Між опришками був і православний священик („батько”) із Красного Броду. В цьому немає нічого дивного, оскільки влада католицької Угорщини, аж до Ужгородської унії 1646 року вважала православну релігію „поганською вірою”, а панські жовніри часто відривали православного священика від вівтаря й побоями виганяли його на панщину.
.jpg)
Отже, Головатий 30 березня 1492 року напав на маєтки графа Розґоні в українських селах Нижній та Вишній Свидник, Ваґринець та Пстрина, захопивши із собою, переважно, коней та велику кількість одягу. Пограбоване майно було оцінено дуже високо – 400 золотих.
Після цього нападу перелякані бардіївські патриції вислали гінців у всі навколишні міста, фортеці та замки – з проханням допомогти зловити грабіжників. Повідомлення про напад опришків дісталося і угорського королівського двору. Король Владислав 21 травня 1492 року наказав своїм капітанам у містах Стропків і Бардіїв переслідувати, зловити і належно покарати „злодіїв”, „розбійників” та „бандитів”. Полювання на Головатого тривало кілька місяців. Та безуспішно. Хлопці Головатого продовжували нападати на панські маєтки і навіть на замки там, де їх ніхто не чекав і з захопленим майном безслідно зникали.
Врешті-решт восени 1492 року жовнірам вдалося зловити двох опришків – Сташка з Ослави біля Сянока (сучасна територія Польщі) і Сенька з Красного Броду біля Міжлабірець (сучасна Словаччина). Вони під грізними тортурами у бардіївській в’язниці видали імена та дані про 29 своїх товаришів-опришків. Деякі з них мали вже свої власні групи. Наприклад, згадуваний вже „батько” (Байтко) з Красного Броду очолював групу із 17 бійців, яка входила до складу „дружини капітана Головатого”. Яка вже налічувала понад 50 членів, і майже всі новоприбулі опришки були вихідцями з українських сіл. Про їхню національність свідчать імена та прізвиська: Байко, Васько, Гиря, Данко, Іван, Ігнат, Клим, Копач, Кость, Мишко, Ринь, Роман, Сенько, Стець, Тимко, Федорець, Хміль, Шестинець, Яцько та інші.
Бардіївська влада звеліла і на початку жовтня 1492 року обох опришків повісили, за що Головатий пообіцяв спалити Бардіїв. Городяни сприйняли цю загрозу серйозно і посилили охорону міста. У гори для переслідування дружини Головатого вислали нові бездоганно озброєні загони жовнірів, яким вдалося зловити двох опришків: Тимка і Васька – рідного брата Федора Головатого. Васькові після тортур у Бардієві стяли голову, а Тимка повісили. Все це детально задокументовано судовими протоколами, що зберігаються в Державному архіві міста Бардіїв.
Ці документи доводять, що 4 особи, зображені на бардіївському погрозливому листі, адресованому мерії міста Бардіїв з помітками: „Тимко невинный”, „Васько невинный”, „Кров невинна”. Вони були опришками ватаги Федора Головатого, і саме заради них він оголосив кровну помсту цьому місту „покуд нашого роду стова”, тобто поки будемо жити (або поки місто не виплатить опришкам 400 золотих за їхні голови). Мерія гроші не виплатила, оборону міста зміцнила, а для ліквідації дружини Головатого вислала нові загони. Головатий, ще кілька разів давав про себе знати, нападаючи на панські маєтки. Проте після 1494 року його опришки таємничо зникли. Можливо, ватажок їх „демобілізував”, а сам будучи вже не бідною людиною втік в інші краї, де про нього ніхто не знав. Останній опришок із його дружини, ім’я якого відоме з документів – Васько Циган – був страчений наприкінці 1494 року.
[94][95][96]
В галереї:ФОТО: Флоріан Заплетал, 1923 рік, зі збірки Миколи Мушинки.
ФОТО 1 – Ратуша , архітектура Бардієва, внесена до спадщини Юнеско.
НАШІ ЗЕМЛІ
Маковицьке князівство
У складі Бардіївського округу 86 сіл, з яких 37 – українські. Русько-українські села засновані у ХV–ХVIII ст. підчас так званої волоської колонізації. Майже всі вони належали до Маковицького князівства з центром у сучасному селі Зборів, яке на правах домініону входило до Угорського королівства. Князівство існувало на південних схилах Бескиду та об’єднувало кількадесят населених пунктів, у 1351 році завойоване подільським князем Федором Корятовичем, який вважається родоначальником руської традиції за Карпатами. На початку ХVIII ст. на горі у Зборівському замку розміщувався 4-тисячний загін українських козаків, приведений із Галичини угорським князем Миклошем Берчені. Козаки підтримали антиавстрійське повстання Ференца Ракоці, активну участь у якому брали українці-русини Пряшівщини і Закарпаття.
ДОВІДКА
Бардіїв
Місто на сході Словаччини. З 1376 року Бардіїв мав статус вільного королівського міста з повним самоуправлінням та судовою автономією (правом меча). Смертю карали переважно українських опришків. Досі збереглася середньовічна кам’яна архітектура – унікальна резервація загальноєвропейського значення, яка у 1986 здобула золоту медаль ЮНЕСКО за збереження архітектурних пам’яток.
У 1946 році у Бардієві засновано українську (руську) середню школу, в 1960-х роках – гімназію й українські класи при трьох словацьких технікумах. З 1973 року тут відбуваються щорічні зимові фестивалі української пісні „Маковицька струна”. Від 1992 року в центрі міста постійно експонуються українські ікони.
СЛОВНИЧОК
Ужгородська унія – акт церковного об’єднання з Римом 63 закарпатських священиків, укладений 24 квітня1646 року в Ужгороді. Ініціаторами унії були монахи-василіани під проводом Петра Партенія. Укладено її на таких умовах: 1) збереження східного обряду; 2) право вибору єпископа – Рим мав його лише затверджувати; 3) користування привілеями римо-католицького кліру. 1721 року вона охопила всіх закарпатських русинів у межах Мукачівської єпархії. Ужгородська унія передувала появі другого на українських землях після Берестейської унії (1596) осередку греко-католицизму.
.jpg)