Право на насильство: українські жінки в Першій світовій

Нормалізація насильства

Тема мілітаризації жінок пропонує багато можливих контекстів думання. На кого взорувались українські січові стрільчині, що брали участь у Першій світовій війні? З ким порівнювали їх сучасники, цмокаючи язиками від осуду чи сплескуючи в долоні від захоплення?

Можливо, ішлося про скіфських амазонок-войовниць, уславлених у грецькій міфології. Цей сюжет мав продовження в амазонській роті, яку створив у Криму 1787 року Ґріґорій Потьомкін. Тоді жінок і дівчат шляхетного походження вбрали по-військовому й озброїли для забави Єкатєріни ІІ, що оглядала «південні володіння».

Може, мова про представниць козацької старшини, що вимушено брали участь в обороні фортець, як Мар’яна Зависна під час облоги Буші? Цей контекст видається близьким, позаяк парамілітарне товариство «Січ» прагнуло перейняти козацьку звитягу, попри екстериторіальність козацтва щодо Галичини.

Жіноча мужність була оспівана в українській історичній прозі й драматургії ХІХ століття, зокрема в текстах Миколи Костомарова, Людмили Старицької-Черняхівської. У такий спосіб письменники ніби готували ґрунт, створюючи образи сильних, рішучих жінок. Ба більше, серед документів Кирило-Мефодіївського братства збереглася «Записка про емансипацію жінок, а також злиття філософій та релігій». Боротьба за національне й соціальне визволення відбувалася паралельно з доланням патріархальних стереотипів, і нерідко дієвцями були ті самі люди.

Ще одним чинником «нормалізації» насильства, яке вчинили жінки, став народницький рух. Леся Українка присвятила першого вірша своїй тітці, Олені Антонівні Косач, яку відправили на заслання в Сибір за замах на шефа жандармів. У довгому шерегу долучених до революційних дій і замахів на імперських високопосадовців були Людмила Волкенштейн, Софія Богомолець й інші жінки українського походження.

Образ сильної жінки охоче використовували, щоб присоромити чоловіків. Чого варта хрестоматійна фраза Івана Франка про Лесю Українку як «одинокого мужчину» в нашій літературі. До таких роздумів вдається Євген Маланюк в есеї «Жіноча мужність української жінки».

Емансипація, вишкіл і нові типи

Емансипаційний рух став чинником об’єднання галичанок з наддніпрянками: Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська, Олена Пчілка та інші жінки з обох берегів Дніпра й Збруча організовували «Товариство руських женщин», видавали альманах жінок-авторок «Перший вінок» і намагалися «бути самій собі ціллю». Кобилянська в «Балаканці про руську жінку» зауважила: «Ми маємо в своїй літературі Марусь, Катрусь, Ганнусь, і як добре йде — і Оксанок. Але чи не сягнути б нам ще і по інші типи?».

Зрештою про січову стрільчиню Софію Галечко родичі стверджували: «Се бажання показатися рівними мужчинам — навіть у війні — зродилося під впливом емансипаційної літератури». Та чи дійсно це було так?

Вочевидь, дух жіночої емансипації витав у повітрі й міг вплинути на рішення жінок долучитися до збройної боротьби на рівних із чоловіками чи принаймні на те, як оцінять їхні дії сучасники. Але чи перетиналися патріотичне й емансипаційне середовища? З-поміж авторок «Першого вінка» жодна не взяла зброї до рук.

Майбутні стрільчині належали до іншого товариства — пластунів і січовиків, патріотично-спортивних парамілітарних товариств, що нараховували до 40 жінок. «Ми, поділені на два гурти противників, “воювали”, висилали патрулі для викриття й розміщення сил “ворога”, щоб його найменше сподівано заатакувати й т. п.», — згадувала стрільчиня Гандзя Дмитерко-Ратич. А її посестра по зброї Олена Степанів з основоположником «Пласту» Іваном Чмолою якось, ще до війни, навідалися на бал у пластових одностроях і збирали пожертви на українське патріотичне виховання, чим неабияк епатували публіку. Вони зустріли Першу світову підготовленими.

Олена Степанів розповідала, що її привела до бойового підрозділу любов до України. На запитання, чи воювала б на іншому фронті, відповідала, що ні, бо прийшла битися проти москалів.

Інших жінок, на її думку, могли спонукати також «молодечий порив, нудьга повсякдення й бажання незвичайних пригод, втеча від життєвих обов’язків, бажання рівноправності із чоловіками».

А от Осип Назарук, пишучи «репортаж» про Олену Степанів, убачав причинами мілітаризації жінок «любовний роман, ексцентричність, недостачу жіночности». Командир легіону УСС Михайло Галущинський був іще різкіший у висловах, називаючи участь жінок у війні «хоробливим наклоном», «гістерією». Сотник Роман Дудинський вважав, що жінок до війська підштовхнула «російська революційна література та емансипаційний рух».

Стрільчині переважно були успішними освіченими дівчатами із заможних шляхетних родин. Олена Степанів вступила 1912 року на філософський факультет Львівського університету, 1921-го захистила докторат у Відні й до свого арешту 1949 року працювала доценткою у Львові. Осип Назарук зафіксував спогад, що «була вона не тільки гарна, а й інтелігентна». Її ерудицію успадкував і син, історик Ярослав Дашкевич.

Марія Бачинська (у шлюбі Донцова) студіювала у Відні. Софія Галечко перед війною вивчала філософію Канта, Фіхте, Шеллінґа, Геґеля в університеті міста Грац. Її приваблювало, що у творах цих філософів людина постає етичною істотою, спрямованою на творчу активність, прагнення свободи, жертовність заради спільноти. «Перемогу здобувають не сила рук і не досконалість зброї, а сила духу… Шляхетна людина має бути готова навіть померти, щоб порятувати націю, щоб нація жила і вона сама прожила в ній те єдине життя, яке їй хотілося прожити», — занотувала вона. У лавах УСС поміж боями Галечко також читає підручники з військової справи й розв’язує тактичні завдання, щоб удосконалювати військову майстерність.

Жіночі ролі на війні

Жіночі ролі в Першій світовій війні були різноманітними. Насамперед санітарки й сестри-жалібниці, також друкарки, куховарки, референтки, зв’язкові, розвідниці, рядові й командирки. У тилу головна сфера жіночої активності воєнного часу — це праця, зокрема фізична: робітниці на військових, металургійних і хімічних заводах, вантажниці в портах.

Зросла й присутність жінок у публічних місцях — працівниці банків, листоноші, офіціантки в кафе, водійки трамваїв. До війни й ці професії вважали чоловічими.

Ще одна іпостась — жінки-миротвориці. 1915 року створено Міжнародну жіночу лігу за мир і свободу в Гаазі, до неї, зокрема, долучились українки Надія Суровцова, Оксана Драгоманова й Харитя Коненко.

Окрім професійної активності, мільйони жінок мусили «просто» самовіддано чекати своїх чоловіків. Дослідниця жіночої участі в Першій світовій війні Франсуаза Тебо підкреслює, що в суспільствах, які воюють, від жінок очікують особливого патріотизму: вони мають віддавати вітчизні своїх синів і чоловіків, надихати їх мужністю й виряджати на фронт. Самі вони в цей час переважно позбавлені можливості воювати, навіть якщо виявлять таке бажання.

У війську: на поклик уряду чи долаючи опір

Наприкінці липня 1914 року віденська преса опублікувала повідомлення першої великої австрійської жіночої групи Frauenhifsaktion Wien, у якому закликали «австрійських жінок» виконувати свої обов’язки перед нацією та брати участь у воєнних діях. Також очікували, що жінки забезпечуватимуть більшу частину потрібної робочої сили протягом цього часу і, залежно від соціального класу, деякі навіть братимуть участь у керівництві місцевими громадами в Австрії.

Українські січові стрільці були першими українськими частинами Австро-Угорщини, відібраними за національною ознакою. Ядро становили члени товариств «Січ», «Пласт», «Сокіл» і також жіноцтво, що брало в них участь. З початком війни у Львові Олена Степанів з Марiєю Бачинською (Донцовою), Іванною Мурською, Ольгою Левицькою (Басараб) проводили набір добровольців до легіону УСС.

На відміну від інших держав, де за ухвалою уряду 1917 року було створено спеціальні жіночі підрозділи — чи то для підбадьорення, чи то для присоромлення підупалих духом чоловіків, українські стрільчині воювали в одних підрозділах із чоловіками. Ще одна відмінність полягає в тому, що усуси були добровольчим формуванням, якому ще довелося виборювати своє право воювати, а жінкам — і поготів.

Натомість в Об’єднаному Королівстві 1917 року за урядовою ініціативою створили допоміжний жіночий армійський корпус, у якому 1918 року служило 40 тисяч жінок, з-поміж них понад 8 тисяч були іноземками. Цих жінок дуже критикували, вони навіть більше, ніж жінки на виробництвах, викликали «страх маскулінізації». 19 червня 1917 року в Росії Тимчасовий уряд сформував Перший жіночий ударний батальйон смерті на чолі з Марією Бочкарьовою. Це був специфічний контингент, позаяк і очільниця, і її підлеглі мали кримінальне минуле.

Тим часом ані Німеччина, ані Франція не створили таких жіночих корпусів.

Воєнні виклики

Дослідниця Мар’яна Байдак назвала свою книжку про участь жінок у Першій світовій «Війна як виклик і можливість». Виклики, очевидно, переважали: незручна форма й досі є проблемою в українській армії, а що й казати про столітню давність. Труднощі із забезпеченням гігієни й поширенням хвороб, незвичні фізичні навантаження, окопний синдром спіткали жінок на рівних із чоловіками. Додаткові невигоди створював тиск суспільства й нерозуміння навіть найближчих.

Ганна Дмитерко згадує: «Не могла задрімати, бо холодно було й сильна стрілянина мене нервувала. Кулі блукали між нами». Десятниця УСС, вона пережила війну й мала довге життя, емігрувавши в США. Двоє з її чотирьох синів продовжили боротьбу за Україну вже в Другій світовій.

Хорунжа УСС Софія Галечко зрештою не витримує відсторонення від участі у воєнних діях і гине 1918 року під час купання в гірській річці — за однією з версій, скоївши самогубство.

А Олена Степанів тричі потрапляє під арешт. У перші дні війни — австрійський, коли її прийняли за шпигунку, не повіривши, що вона військова. Удруге — 1915 року, під час бою на Болехівщині вона потрапляє в російський полон, два роки перебуває в Ташкенті, а потім тріумфально повертається через Північну Європу, дорогою стаючи героїнею численних репортажів, що виходять на перших шпальтах газет, про українську жінку-військову. А втретє, уже 1949 року, Олену Степанів засуджують і відправляють до мордовських таборів разом із сином Ярославом. Звільнитися вдалося тільки 1956-го.

Можна лише уявити, який опір долали жінки у війську сто років тому. Літописець стрілецтва Осип Назарук назвав Олену Степанів «неможливою подільською квіткою в болоті війни», і навряд чи вона сприйняла це за комплімент.

Жінки обстоювали своє право боронити рідну землю за покликом серця. Водночас вони були далекі від того, щоб пропагувати масове залучення жіноцтва до воєнних дій. 1914 року Олена Степанів брала активну участь у формуванні добровольчого підрозділу. А 1919 року, після бою на Маківці й низки інших сутичок, досвіду полону, скепсису бойових побратимів, зрештою — наближення поразки Визвольних змагань, Олена Степанів під час зустрічі із селянками, що висловили намір долучитися до війська, сказала:

«Начальна команда цінить ваш запал й добру волю. Моїми устами хотіла вона пригадати вам, як дуже ви, жінки, потрібні є на своїх місцях… у власному селі: сійте та збирайте збіжжя, бо вояк потребує поживи; виганяйте з села дезертирів і заохочуйте братів, наречених, своїх чоловіків і синів сповнити їх обов’язок вояка; нагодуйте голодних, допоможіть раненим і хворим; а ваша праця буде так само вартісною жертвою для України…

І мої очі всміхалися до них: ліпше — не йти, як зломитися і потоптаним упасти край дороги…

Чим є війна, а особливо для жінки-вояка, — спитайте тих, що її перейшли».