Здавалося б, мізерний привід — хамство православного комуніста Сєрґєя Ґаврілова, який, напевно, досі не усвідомив, а що він зробив не так. Ну відкрив Міжпарламентську асамблею православ’я… Ну посидів у кріслі спікера парламенту, теж мені! Це як в анекдоті: «Ти що, образився?». А грузини образилися. Спочатку парламентська опозиція, потім вулиця. На депутата Держдуми, на власного спікера, на президентку. На поліцію, від дій якої постраждало півтори сотні мітингувальників. Російська делегація евакуювалася додому горóдами. А президент РФ теж образився і наказав своїм холопам більше не літати й не їздити до Грузії, хай «чурки» знову відчують важку десницю сусіда, який уже відтяв 20% їхньої території.
У цій колізії є додатковий підтекст, про який у нас чомусь не пишуть: православний десант висадився в Тбілісі з конкретною метою підтримати місцеві ультраправі сили включно з частиною місцевого православного духівництва, які борються… проти місцевих ЛГБТ (і мимоволі виникає запитання: чи не означає ментальна спорідненість із нашими борцями проти «збоченства» та «збоченців» також спорідненість ідеологічну або фінансову?). Інакше кажучи, сталініст Ґаврілов виступив у ролі імпортного презерватива з лайном. Тепер картина повна.
Читайте також: Ілюзія утопії
Те, що спікер, президентка та ватний олігарх і за сумісництвом засновник правлячої партії вибачилися за «прикру протокольну помилку», врятувало чинну владу, але не вирішило конфлікт у цілому. Це конфлікт між проєвропейськими та проросійськими політиками, між пасіонарною столицею та байдужою провінцією, між тими, у кого болять анексовані Абхазія та Південна Осетія, і тими, кому важливіше продавати в Москву мінеральну воду й кахетинське з імеретинським, а також щедро поїти хамуватих північних туристів. Оскільки конфлікт далекий від вирішення, зберігається висока ймовірність повторення зіткнень, питання лише в наявності приводів, а вони будуть.
А тепер трохи рефлексії. Сім років тому грузини обрали владу, яка висловила готовність помиритися із зухвалим агресором. Щоправда, дипломатичні відносини ще й досі не поновлені, але торгівлі й туристичному обміну це не заважає. Точніше, не заважало до останнього часу. Більша частина нації не витримала напруженості й погодилася забути про зґвалтування, приниження та російські танки за 20 км від столиці 11 років тому. Нічого дивного, щось дуже схоже ми спостерігали (і спостерігаємо) в себе останнім часом. Таким є суверенний вибір народу, який доводиться поважати або терпіти, принаймні якийсь час.
Демократія — влада більшості. Більшість має рацію, це аксіома сучасного світу. Бо інакше «тріумф волі»* (назва документального фільму, знятого Лені Ріфеншталь у 1934–1935 роках на замовлення нацистів. — Ред.). Але це правило діє лише на положистих ділянках історії. У момент кризи народ реалізує право на повстання, jus resistendi, яке від раннього середньовіччя вважається частиною природного права. Воно зафіксоване в Загальній декларації прав людини, проголошеній ООН 1948 року, у конституціях багатьох європейських країн. Але в повстанні ніколи не бере участь цілий народ. Це прерогатива пасіонаріїв, небайдужих громадян, кажучи сучасною мовою, активістів. Тобто протест — це заздалегідь справа меншості. І це так само підвалини демократії.
Читайте також: Закон безпеки
На превеликий жаль, сферичної політики у вакуумі не буває. Практично завжди ситуація зазнає зовнішнього впливу. В обох наших випадках ідеться про гібридне втручання грошима, ідеологічними диверсіями, підтримкою свідомої або безпринципної п’ятої колони. Через це голос активної меншості не завжди вдається почути, аж доки збіг обставин, випадкова символічна подія (садистичне побиття студентів, наруга токсичного чужинця над парламентом) не робить ситуацію значущою для багатьох і не забезпечує меншості бодай симпатію, якщо не підтримку більшості.
Згадаймо, на Майдані постійно, тобто щодня й щоночі, мерзло заледве кілька тисяч навіжених. Мільйони збиралися на вихідних. А десятки мільйонів або переймалися, або не висовувалися, дивлячись телевізор. Але тисячі на той момент утілювали в собі волю народу. Інакше нічого в нас не вийшло б. Нинішню диспозицію я бачу як драматичну, але ще не трагічну. Реваншисти тому й реваншисти, що позбавлені найменшої поваги до співгромадян. Рано чи пізно, а з огляду на стилістику наших миротворців і пацифістів радше рано, ніж пізно, вони припустяться чергового фатального несмаку, і цього українці їм уже не подарують. Важливо не втрачати тонусу й бути напоготові.