«Це суп без м'яса?» «Так, звісно!» «А це що плаває..?» «Де..? А-а-а, так це ж не м'ясо, це курча..!»
Черговий фест, де ти викладаєш півтори сотні за харчування, де, за обіцянками організаторів, передбачено вегетаріанську кухню, залишає тебе з носом. Організатори пояснюють це просто: вас виявилося надто мало, щоб на вас готувати окремо. Особливо прикрим подібний поворот виявляється на волонтерських таборах, де є фізична праця, як-от археологічні розкопки або ж реставрація старовини.
Коли за організацію фестивалів-тренінгів-таборів береться європейська спільнота, вегетаріанська кухня є завжди, незалежно від числа її шанувальників. До всього готують не кашу, таку саму, як для всіх, лише без м'яса, а смачні поживні страви з рослинними білками. І чимало м'ясоїдів «підсідають» на період заходу на вегетаріанську кухню.
Звісно, коли ти молодий і сповнений ентузіазму, посидіти на чаї й хлібі кілька днів – не проблема. Проблема в тому, що інтереси будь-якої меншості у нас зневажено апріорі. Диявол, як відомо, криється в деталях. Кімнати для годування немовлят у магазинах, велосипедні доріжки й парковки, з'їзди для людей у візках на тротуарах і в громадському транспорті, книжки, мобільні та комп'ютери для незрячих, вегетаріанський (і веганський) раціони у закладах харчування – ці та безліч інших дрібниць, передбачених в інфраструктурі цивілізованих міст, дають право на повноцінне перебування в соціумі так званим «категоріям з особливими потребами», до того ж абсолютно різним.
Вперше потрапивши до Нідерландів, була вражена кількістю людей в інвалідних візках у місті. Вони пересувалися без жодного супроводження, сиділи в кав'ярнях, купували продукти, були стильно вбрані і виглядали цілком життєрадісно. У наших реаліях, якщо ти потрапляєш до будь-якої меншості, – вважай, що тебе немає, тобі всякчас доводиться боротися за право на існування (саме існування, а не життя).
Знімаю кімнату в приватному секторі. Більшість тутешнього населення – власники авто, тож тротуарів для пішоходів тут просто не передбачено. Кожен похід у крамницю – 10 хвилин проїжджою частиною – квест із перешкодами, де мусиш встигнути відскочити від автівки, що мчить, ясна річ, нехтуючи обмеженнями швидкості.
Вороже сприйняття меншості відбувається не лише на офіційних рівнях, «не-такі-як-усі» незрідка викликають обурення як порушники загального спокою та комфорту. Вимагати вегетаріанських страв на масовому заході або в деяких закладах харчування – все одно, що зайти до ортодоксальної церкви без хустки. Тобі одразу пояснять, що ти глобально неправий, що це дурні забаганки і ти «бісишся з жиру». Не вимахуйся, будь як усі, їж те саме, що всі, і буде тобі щастя. Вийшла в місто з малою дитиною..? Сама винна, сиди вдома і не висовуйся.
Утім, деякий поступ усе ж таки є. У моду поволі входять вегетаріанські кафе та магазини, зі скрипом, долаючи супротив, містом розростаються мережі велосипедних доріжок, де-не-де курсує транспорт, пристосований для людей на візках, тощо. Здебільшого ініціатива надходить від самих представників «меншостей». Вони активізуються, заявляючи про своє право на життя, розповідаючи про себе, запускаючи інформаційні кампанії, змушуючи задуматися та переглянути до них своє ставлення. І це, певно, єдиний можливий спосіб змінити політику «більшості» на загальному рівні, виховуючи в ближніх толерантність і адекватне прийняття «не таких». А також перші паростки демократичного суспільства, де пересічні громадяни усвідомлюють своє право і силу щось змінити.