Наш соціум, якщо говорити з певною схематичністю, складається з олігархів, бюрократії, невеличкого прошарку підприємців, маленького нестабільного середнього класу, що ніяк не виборсається з-під олігархічно-бюрократичної брили, й величезної маси (передусім на Південному Сході) патерналістського населення, що очікує від будь-якої влади, хоч своєї, хоч чужої, доброчинних бонусів, «хліба і видовищ».
Тому партії в боротьбі за електорат змушені постійно зважати на ці чинники, виступаючи то радикалами, то консерваторами, то лібералами – залежно від обставин і власної виборчої кон’юнктури. Понад те, політичним силам України важко дорікнути ідеологічною принциповістю й послідовністю, головне – це голоси, і якщо для їх здобуття треба дещо зрадити власне програмове «кредо», то нічого жахливого в цьому не вбачають, це, сказати б, природна й необхідна тактична гнучкість.
Для суспільств такого типу, як наше та деякі східноєвропейські, дієвішими є широкі громадські ініціативи на кшталт польської «Солідарності» чи того ж таки Народного руху України. Відомо, чим був останній наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років і чим став, оголосивши себе партією…
Але такі рухи повинні мати не вузькопартійну, а справді загальнонаціональну програму фундаментальних суспільних зрушень, до якої могли б злучитися мільйони людей, що мають розходження стосовно окремих інших питань (це, власне, і є базою для партизації та роз’єднання політично споріднених середовищ). Тоді основою кадровою політики стає загальне визнання професіоналами головних засад руху навіть без організаційної належності до нього, що звільняє від необхідності дотримуватися прикрозвісного партійно-квотового принципу, що зводиться до механічного розподілу керівних посад між членами відповідних партій, коли партійний інтерес переважає, домінує над загальнонаціональним.
А поки що можна спостерігати ліберально-радикально-консервативну суміш у виконанні більшості українських політичних партій.
Читайте також: Похід на Київ: привиди минулого і провінційні скандали
Наприклад, «Батьківщина» Юлії Тимошенко. В економічній сфері це явні ліберали, і було б дивно бачити протилежне у структурі, де так широко представлено бізнес. Що ж до національно-культурної сфери, то тут «Батьківщина» нібито консерватор (принаймні до останнього періоду, коли Тимошенко вирішила поторгувати державною українською мовою на Південному Сході, пропонуючи особливий, «посилений» статус російської, а її соратник Турчинов просто заявив, що готовий надати останній у Донецькій і Луганській областях статус другої державної).
А в полум’яній тимошенківській антиолігархічній риториці «Батьківщина» справляє враження навіть радикальної організації.
ВО «Свобода» виступає в економіці як ліберали (визнаючи приватну власність, ринок та вільну конкуренцію), у національно-культурній сфері – як консерватори, в політиці – як радикали.
Що ж стосується УДАРу, то тут узагалі важко щось сказати, бо він, як і його союзники по коаліції, типово лідерська партія, де позиція провідника важить більше, ніж усі програми. А сам очільник УДАРу ще, очевидно, не визначився із соціальними й політичними пріоритетами. Нинішня поведінка Віталія Кличка є доволі дивною: іде війна, а він кудись зник із публічного простору, став абсолютно непомітним. Узагалі під час екстремальних подій цей політик часто губиться, не знаючи, яку позицію обстоювати. Маси голосували за Кличка, розраховуючи побачити сміливого й рішучого радикала, але спостерігають щось зовсім інше, часом такого собі політичного Гамлета… Тому рейтинги Віталія Володимировича цілком закономірно почали падати, і його відмова від участі в президентських виборах є правильним, хоч і вимушеним кроком. Боксер поступився своїм місцем у нинішніх виборах Петрові Порошенку, що теж якось зник у сучасних екстремальних ситуаціях, десь щось вичікує і також ризикує значними рейтинговими втратами.
Читайте також: Місцеві вибори. Знову «гречка»
Утім, аж ніяк не факт, що його основний конкурент Юлія Тимошенко зможе скористатися пасивністю опонентів. Обставини сьогодення вимагають енергійних, влучних і ефективних дій, а не звичайного і звичного політичного піару. Тимошенко стала спізнюватися в оцінці подій та реагуванні на них. Її дії мають стандартний характер і більше зорієнтовані на мирний час та еволюційний розвиток. Вона збирає якісь комітети й штаби у складі відставних генералів та армійців, обіцяє повернути Крим, відвідувала Донбас, однак за всім цим не видно реальних кроків, що вплинули б на загрозливі явища на Сході України. А можливості вона має. І це насамперед не відставні полководці й флотоводці. Це чинна влада. Це її партійні соратники з «Батьківщини»: Турчинов (alter ego Юлії Тимошенко), Яценюк, Аваков, міністр юстиції Петренко… А вони діють так (після здачі Криму без жодного пострілу), що навіть міністр оборони Чехії заявив, мовляв, Захід не допоможе Україні, бо вона сама не виявляє активності в захисті своїх земель. Тим часом його колега з Литви пояснив офіційному Києву, що збереження власної територіальної цілісності є не лише правом України, а й обов’язком. Люди Тимошенко на Печерських пагорбах постійно нарікають на погану армію, ненадійну міліцію та сумнівну СБУ.
Проте, як повідомив радник виконувача обов’язків президента Юрій Луценко, в державі достатньо добре підготовлених спеціальних підрозділів, але їх не використовують, чимало цілком відданих Україні міліцейських формувань, однак вони не чують із Києва адекватних наказів. До речі, вітчизняні силовики непогано поінформовані про те, що сталося з їхніми колегами в Криму, які перейшли на службу до росіян. Тим спочатку обіцяли захмарні службові оклади, а тепер улаштували екс-українським ментам іспити, яких абсолютна більшість новонавернених у кремлівську віру не пройшла. А колишніх офіцерів СБУ масово пропускають крізь «Поліграфа Поліграфича» – детектор брехні. Українським військовим, що зрадили присязі, тепер кажуть: «Служить будєтє там, ґдє родіна скажет», а «родіна» може сказати: на Сахаліні, на острові Врангеля, на Алтаї чи на Колимі. То ж доведеться покинути сонячний Крим. Тому із силовими структурами в Україні ситуація погана, але вона помітно краща, ніж із центральною владою, що геть паралізована чи то страхом, чи то величезною відповідальністю. Одначе, як мовив Черчилль, «відповідальність – це те, чим політики платять за владу». Якщо Юлія Тимошенко гадає, що провальна діяльність партійно-політичної команди однодумців ніяк не позначиться на її власній політичній репутації, то це дуже наївно. За всі промахи цих людей відповідати доведеться їй. І цей негатив уже ліг на неї. Адже це люди Тимошенко віддали Кремлю Крим. До слова, українські військові трималися там майже місяць у надзвичайно тяжких умовах, очікуючи якихось притомних дій від Києва. Не дочекались і почали капітулювати…
Читайте також: Народження нової політичної реальності
Тимошенко втратила великий шанс цілого свого життя. Якби вона не керувала з-за лаштунків без обтяжування себе формальними зобов’язаннями, а очолила уряд замість Яценюка і з притаманною їй шаленою енергією заходилася рятувати Україну, то могла б стати національним лідером, а ці події виявилися б її «зоряною годиною». Але вона вирішила піти звичайним шляхом інтриг. Країна над прірвою, а друзі Тимошенко найбільш стурбовані тим, як перетворити нового президента на абсолютно безправну, церемоніальну постать. Якщо Юлія Володимирівна не має шансів на цих виборах перемогти, то слід зливати Україну? Треба в цю трагічну добу забезпечити їй слабкого керівника? Для того щоб восени (якщо наша держава доживе) зробити після парламентських виборів (якщо такі відбудуться) Тимошенко сильним прем’єром…
Від таких дій під час війни тхне національною зрадою, не про колишню очільницю Кабміну треба думати, а про Україну. Замість «зоряної години» є всі перспективи стати політичним трупом, і не лише сама Тимошенко цим ризикує, а й уся «Батьківщина» з усім її членством. І то вже назавжди й без жодних амністій. Вони лихоманково готують конституцію де-факто парламентської республіки (навіщо тоді всенародні вибори президента?), прагнуть ліквідувати державні адміністрації, зробивши неоціненний подарунок Кремлю й сепаратистам.
Однак народ, який набув за ці роки великого політичного досвіду, все бачить, і це гарантує, що прем’єра від «Батьківщини» радше за все не буде, понад те, Арсеній Яценюк дедалі дужче перетворюється на ще одного міністра закордонних справ і неофіційного посла України при МВФ, цілком самоусунувшись, зокрема, від антитерористичної операції на Сході.
Діяльність команди Тимошенко при владі (формально без самої Юлії Володимирівни) символізує занепад «Батьківщини» як інтригансько-кулуарної «бізнесючої» політики в Україні, перші ознаки чого з’явилися вже на Майдані взимку 2014 року, де «вожді» продемонстрували страх перед широким народним рухом і намагання відсторонити його від реальної влади. А сьогодні верхівка держави діє всупереч прагненням мас захистити свою країну, сподіваючись, що Захід зробить для України більше, ніж вона сама…