Криваве довголітнє протистояння, після якого Алжир здобув незалежність від Франції, досі не відкрило дослідникам та громадськості багатьох своїх таємниць. Навіть нині, через півстоліття по завершенні бойових дій, колишня метрополія не зовсім готова зазирнути в очі недавній історії. Офіційний Алжир поширює поміж свого населення одні міфи, тоді як Париж не поспішає розвінчувати інші.
Чимало сучасних політиків пропонують зупинитися на тому, що в оцінках минувшини кожен народ має свою правду. Тобто дійти узгодженої версії подій між країнами, які зазнали збройних конфронтацій, неможливо у принципі. Отже, гострих тем не варто «чіпати» й виводити в поле міждержавного спілкування.
Але є інше бачення. Воно відповідає такій формулі: кожна нація може настільки глибоко зазирнути у своє майбутнє, наскільки адекватно усвідомлює своє недавнє й далеке минуле. За роллю, яку вона сьогодні відіграє для французької свідомості, правда про алжирську війну в українському контексті була б зіставна із правдою про збройний спротив УПА та більшовицькі репресії. За цю правду доводиться боротися не лише дослідникам, а й громадським активістам.
Казка про доброго короля
Аміра обережно витягає з кількох барвистих шовкових хусточок старовинну золоту монетку. «Це з мого посагу, – пояснює. – Мені подарувала мама, їй – бабуся, а тій – прабабуся… На захист від лихої долі». То два сантими, прикрашені профілем Наполеона ІІІ. У самих французів цей останній імператор і перший президент республіки надмірної популярності не зажив. Його вважають радше за владолюбного невдаху-заколотника, «Наполеона Маленького», як іронічно висловився Віктор Гюґо. Але з північноафриканцями зовсім інша річ.
«Це був єдиний французький керівник, який захищав алжирців і волів надати їм рівне з французами громадянство, – розповідає Аміра. – Таку монетку навіть нині мають у посагу чимало дівчат. То вже давня традиція. Її гріх згубити, а ще гірше – продати». Дослідниця франко-алжирських взаємин Анні Рей-Ґольдзейґер, хоч і без патетики, підтримує думку, що Шарль Луї Наполеон Бонапарт найближче підійшов до побудови відносно гармонійних відносин між володіннями в Алжирі та метрополією. Наскільки таке завдання може бути реалістичним у принципі.
Франція хазяйнувала на алжирській землі 132 роки. За цей час «свобода, рівність, братерство» залишалися державною моделлю тільки для тих, хто народився у метрополії. На підкорених, колонізованих територіях діяли зовсім інші стандарти. Винищували цілі племена, палали бунтівні села, людей позбавляли землі, домівок, власності, гідності. Примушували відмовлятися від своєї традиції, віри, мови. Від себе.
«До нас заселилися лузери суспільства, – жартує Мурад, алжирець за походженням, керівник відділення одного з французьких банків. – Боржники й невдахи, флібустьєри й авантюристи, збіднілі аристократи, які втратили в себе вдома статус вищого стану й намагалися цю свою «вищість» віднайти в Північній Африці…»
Не виключено, що саме ці подвійні мірки – свобода для себе й безправність для автохтонів – стали однією з причин недемократичності влади формально незалежного Алжиру. «Саме французи навчили алжирців, що демократія може бути блюзнірством, – вважає Мурад. – Що вона може бути підробкою, імітацією. Тривала партизанська війна та репресії викосили еліту. Найкращих знищено, посередності засіли біля керма надовго».
Відповідальність колонізаторів
«Ми перетворили мусульманське суспільство на злиденніше, хаотичніше, гірш освічене й більш варварське, ніж те, що було до нашого втручання», – писав 1847 року французький історик віконт Алексіс де Токвіль.
І півтори сотні років тому, й сьогодні з його оцінками погоджуються аж ніяк не всі. Нещодавно Національна асамблея в Парижі пристрасно обговорювала Закон «Про позитивну роль колонізації», що був із боями схвалений та підписаний попереднім президентом Жаком Шираком. Через твердження «Французька нація висловлює подяку чоловікам та жінкам, які здійснили цивілізаційну місію в заморських департаментах Алжирі, Марокко, Тунісі, Гвіані…» колишніми колоніями прокотилася потужна хвиля демонстрацій протесту.
Скасування обов’язкового для відтворення в шкільних підручниках визначення «позитивної ролі колонізації» вимагали не лише ліві й центристські партії, а й тодішній правий прем’єр-міністр Домінік де Вільпен. «Парламент не мусить роздавати вказівки історикам», – заявив він.
Алжирський президент Абдельазіз Бутефліка не просто засудив законодавчий акт. Він зажадав від Франції «публічних вибачень за злочини колонізації». Без цього жесту керівник держави кілька років не погоджувався приїздити з офіційним візитом до Парижа. «Інтелектуальні бої за історичну пам’ять тривають скрізь, де автохтони збройно опиралися колонізації, – зауважує політичний аналітик Жерар Боне. – У Франції, Україні, Уругваї, Росії, в країнах Африки та Азії… Варто лише дослухатися».
«Історичні висновки – прерогатива не політиків, а істориків, – вважає французький науковець Стефан Куртуа. – Проблема не в тому, бажає голосувати чи ні якась кількість депутатів. Вона значно глибша й полягає в тому, що широкі верстви суспільства часто чути не хочуть про жахливі історичні трагедії, які регулярно відтворюються у світі».
Кожен ювілей – нагода повернутися до подій минулого. От і нині, коли Франція відзначає 50 років від закінчення алжирської війни, відбувається чимало тематичних виставок, конференцій, дискусій. «Чим далі від нас події тієї війни, тим вони ближчі, – переконаний один із найкращих фахівців із франко-алжирських відносин, історик Бенжамен Стора. – Перспектива притлумлює пристрасті. Щоб зробити адекватні оцінки, потрібна пауза. Мовчанка. Тоді чітко проступають справжні виклики, причини, наслідки.
Алжирський конфлікт – це не лише завершення класичної схеми імперіалістичного поневолення. Це також величезна кількість живих історій, що поколіннями накопичуються в родинній пам’яті. Аміра їх знає, може, не одну сотню. Ця жінка, зовсім не студентського віку, нещодавно записалася на курси порівняльної історії до одного з паризьких університетів.
«Мабуть, усі бездержавні народи мають спільні проблеми, – зауважує вона, роздивляючись посібник з історії України. – Не тільки колонізатори, ми також боїмося своєї правдивої минувшини». Аміра не перший рік виборює можливість попрацювати у військових архівах Французької Республіки. Їй не те, щоб відмовляють, але як від громадянки іншої держави від неї вимагають для доступу нових і нових документів.