Комусь цей жарт може видатися зовсім не смішним. Проте він чудово ілюструє, що хтось може сміятися з того, що для інших – святе. Щось подібне спостерігаємо зараз, оцінюючи ситуацію в Україні. Декому навіть через 70 років по закінченні Другої світової не вдається цілком відійти від радянської пропаганди. І, чуючи або читаючи про бандерівців та фашистів на Майдані, ці люди не просто вірять – їх буквально трусить від переляку. До іншої, численнішої групи належать громадяни, яким бракує поінформованості й переконливих даних. Тому вони стають просто доступними жертвами кремлівської та чеської комуністичної пропаганди. Третя група, яка впливає на чеську громадську думку, – російські мігранти, пацієнти санаторіїв та різноманітні туристи. Ставши об’єктами кремлівської телепропаганди, вони без сорому поширюють її далі серед чеських громадян. «Вони ж бо з Росії, значить мають найточнішу інформацію», ‒ припускають наївні чехи.
Дуже багато моїх співвітчизників виявляють жвавий інтерес до подій в Україні. Проте їхні знання історії, культури, традицій, сподівань і прагнень українського народу залишають бажати кращого. Додамо до цього всього ще й наївний європейський підхід та глибоко вкорінені упередження. Якщо доросла людина переконана, що Україна – це Росія, як ви їй поясните, чому українська армія воює на кордонах із російськими сепаратистами? Багато чехів гадає, що українська й російська мови подібні так само, як чеська й словацька. А коли я їм показую, що телебаченню РФ доводиться перекладати виступи президента України, бо інакше російський глядач нічого не зрозумів би, вони страшенно дивуються. Тепер нарешті приходить розуміння, що непорушність дружби народів – це лише поетичні рядки з радянського гімну й одностороння пропаганда. Ще досить складно пояснити, що Київською Руссю ніколи не називали Росію. Що, коли монастир на березі Дніпра став колискою східнослов’янського християнства, на території сьогоднішньої Росії кочували язичники. Я міг би тут іще довго перелічувати різноманітні непорозуміння, які зрештою призводять до того, що люди в Чехії так і не можуть до кінця збагнути, що ж діється в Україні.
Та винні в цьому не лише вони. Якщо ми з вами хочемо кращого сприйняття й поінформованості щодо української ситуації в ЄС, не можна це перекладати на плечі пропаганди інших країн. Насамперед відповідні інституції в Україні повинні розвивати в цьому напрямі необхідну діяльність, маючи за основу довгостроковий комплексний план.
Наведу невеликий приклад. Я уважно стежив за тим, як у Чехії висвітлювали 70-ті роковини подій, відомих як Волинська трагедія 1942‒1943 років. Більшість газетних статей і телерепортажів – результат роботи журналістів із Польщі за підтримки Польського культурного центру в Празі.
Тож не варто тепер дивуватися, що в чеських ЗМІ переважав саме польський погляд на оцінку того конфлікту, а роль українського національно-визвольного руху й зовсім утрачено. Чому чехи не могли прочитати роботи українських істориків, журналістів і політологів? Чим займалися представники меншини українців у Чехії, історики з Інституту національної пам’яті в Києві й Посольство України в Празі?
В Україні точиться воєнний конфлікт нового характеру. Військові експерти називають його «гібридною війною». Ідеться про поєднання кількох форм збройної боротьби та використання політичного, дипломатичного й економічного тиску. Засоби масової інформації дуже сильно задіяні в ньому як інструмент пропаганди місцевого й міжнародного значення. Не лишається й тіні сумніву, що цей різновид конфлікту залишить по собі безліч мертвих та поранених і матиме важко передбачувані наслідки для мислення людей. Не лише українці, а й росіяни відчувають конфронтацію власних дотеперішніх поглядів із неоімперіалістичним способом мислення.
Я переконаний, що у ХХІ столітті не можна дозволяти імперіалізму й шовінізму впливати на долю цілих народів. Потрібно чинити цьому гідний і ефективний опір. І, як казав чеський президент Вацлав Гавел, «правда й любов переможуть зло та ненависть».