Це ще й особливий рік для України, що здобула незалежність уже понад два десятиліття, але бореться сьогодні за повну її реалізацію, звільняючись від залишків совєтизму. Таке запрошення поклало край аномалії, яка існує від 1991-го. Україна і Білорусь – головні учасники війни проти нацистської Німеччини, тож мають повне право бути присутні на вшануванні, де представлені всі країни – союзники в боротьбі проти держав Осі. Тим більше що українці брали безпосередню участь у висадці: в канадських мундирах воювало 10 тис. українських солдатів, 84 з них поховані на одному цвинтарі в Нормандії. Ми, безперечно, знаємо: твердження Росії, що вона спадкоємиця СРСР, а отже, тільки вона має легітимне право представляти бійців, героїв і мучеників Східного фронту, які всі були «совєтськими», аж ніяк не беззаперечна річ. Адже історична помилка, ставши банальністю, однаково не перетворюється на правду.
Я вже писав у Тижні про міфи «Великої Вітчизняної війни», про замовчування і брехню, що, викривлюючи історію України, фальшують історичну пам’ять і свідомість усієї Європи. Сьогодні хотів би зосередитися на переконливих причинах, чому Україна має взяти участь в урочистостях, присвячених висадці в Нормандії. Найочевиднішою, звичайно, є велика кількість українських солдатів, які загинули і які відзначились у боротьбі проти нацистів у 1941–1945-му. Починаючи з 1941-го, а не 1939-го, і це звучить дивно для французів, які пам’ятають про війну 1939–1945 років. У 1939–1941-му СРСР був союзником Німеччини і вступив у війну тільки після німецького нападу, тому він, а згодом і Росія дотримуються своєї окремої хронології. Натомість увесь світ знає війну 1939–1945 років і саме в цих датах вшановує пам’ять про неї, зокрема й США, які долучилися лише в грудні 1941-го.
Сьогоднішній Україні загальновизнана хронологія Другої світової підходить, набагато краще, ніж хронологія її совєтсько-російського варіанта. Крім того, 1939–1945 роки більше відповідають участі українців у тій війні і їхньому пережитому досвіду, ніж штучно виокремлені 1941–1945-й. Якщо дотримуватися періоду, коли ворогом був нацистський загарбник, тобто від червня 1941-го, Україна зазнала величезних кривавих утрат: від 16,3% до 18% загальної кількості свого населення станом на 1940 рік. Відсоток утрат більший тільки в Білорусі – 25%, у Росії – 12,7%. Незважаючи на коливання, характерні для офіційної історії СРСР, – від 7 млн полеглих згідно зі сфальшованим сталінським післявоєнним варіантом до 20 млн, про які заявив Хрущов, викриваючи 1961-го «помилки» Сталіна, і до 26–27 млн жертв відповідно до останніх підрахунків – історичні дослідження та усвідомлення історичної пам’яті розвивалися протягом десятиріч.
Цифри тепер уже точніші, а різні категорії жертв залежно від національності й статусу та умов загибелі розрізняють чіткіше і з більшою повагою, ніж після війни, коли внаслідок незнання чи з пропагандистською метою змішували докупи всіх «жертв фашизму», забуваючи про національність солдатів, про цивільні жертви, про знищені села, про особливу долю європейських євреїв (9,5 млн осіб, серед них понад 5,5 млн у СРСР та Польщі, яких нацисти прирекли на знищення аж до останньої людини), про долю 3 млн військовополонених Червоної армії, які загинули від штучного голоду.
У кожній із цих категорій кількість українців незмірна, страхітлива і сама по собі спонукає до окремого визнання ролі України в тій війні. За підрахунками істориків, в ній загинуло від 6 млн до 8 млн українців. Якщо відштовхуватися від цифри 6,85 млн українських жертв, то це 1,65 млн бійців і понад 5,2 млн цивільного населення, серед них понад 1 млн військовополонених, знищених голодом, і 1,5 млн євреїв. Усі ті 5,2 млн цивільних, чоловіків, жінок і дітей, які стали жертвами масових убивств та штучного голоду, бо переховували сусідів-євреїв, бо їхнє село допомагало партизанам, яких знищили, бо вони євреї, бо для нацистів вони були Untermenschen, мають бути представлені в пам’яті живих 6 червня.
І це станеться завдяки присутності України в особі її найвищих державних урядовців.
Народи Центральної та Східної Європи настраждалися, а західні країни надто легко визнавали приблизні оцінки, пропуски та брехню, які сьогодні вже неможливо подавати з чистим сумлінням. Ми знаємо дані, яких не знали тоді, маємо докази, яких не мали тоді, невігластво вже не є виправданням. Навпаки, за доби, коли останні свідки та учасники війни поступово вимирають, нові покоління мають ще більший обов’язок дотримуватися правди і точності, й це обов’язок не тільки інтелектуалів та викладачів, а й усіх громадян. Запрошення України (і Білорусі) на ювілейну церемонію на честь висадки союзників – то не тільки вшанування героїв та мучеників і тих, хто пережив Другу світову війну, а й обов’язок перед правдою, з якою ми повинні ознайомлювати і сучасників, і наших дітей. Для мене як французького громадянина важливо, що Україна буде представлена на згаданій церемонії, що мої діти почують по телебаченню назву цієї країни, почують, що сталося на її землі, а також дізнаються про боротьбу українців на інших театрах воєнних дій, зокрема й під час висадки союзників.