Загальна декларація прав людини, ухвалена Організацією Обʼєднаних Націй 75 років тому, — епохальне досягнення. Попри те що формально вона не обовʼязкова до виконання з погляду міжнародного права, цей документ і досі не втратив своєї значущості й вибухової сили, навіть якщо на перший погляд може здатися, що це не так. Адже авторитарні режими дедалі жорстокіше й у дедалі більших масштабах агресивно порушують права людини. Водночас вони нарощують зусилля, які спрямовані на систематичне спотворення й фальсифікацію положень грудневої Декларації 1948 року, щоб видати придушення елементарних людських свобод за істинне втілення ідеї прав людини.
Парадоксально, але саме агресія, з якою права людини поборюють їхні вороги, демонструє, наскільки вибухонебезпечною є ця тема в глобальній політичній дискусії. Ідеться про Арабську весну чи про рухи за демократію в Гонконзі, Венесуелі, Білорусі й Ірані — скрізь, де люди повстають проти деспотичного режиму, вони посилаються на права, закріплені в Декларації ООН, як на щось саме собою зрозуміле.
Диктатури різних кольорів так бояться сяйва й потенціалу поширення прав людини, що не задовольняються придушенням таких повстань надзвичайним насильством. Вони навіть сформували глобальний альянс, щоб знищити цілу ліберально-демократичну цивілізацію, яку вони призначили джерелом цієї небезпеки. Правителі Росії, Китаю й Ісламської Республіки Іран упевнені, що історичний момент для цього остаточного удару вже настав.
Читайте також: Хибний «наратив»
На руку їм і те, що й у демократичних суспільствах дедалі більше підживлюють сумніви про універсальну чинність прав людини. Тут насамперед ідеться про різноманітність «культур», яким не можна «навʼязувати» західні цінності. Однак цей аргумент ґрунтується на містифікованому уявленні про «культуру», яке передбачає, що йдеться про незмінну надісторичну сутність. Але навіть європейській культурі знадобилися тривалі й запеклі баталії, перш ніж права людини акцептували як складову її самосвідомості. Те, що це відбулося й у країнах за межами Західної півкулі, як-от, Тайвань, Південна Корея та Японія, доводить, що «культура» не може бути аргументом проти глобальної чинності прав людини.
Авторитарні й тоталітарні системи правління застосовують культурологічний аргумент, щоб скасувати свої репресивні й навіть убивчі практики від звинувачень у порушенні елементарної гуманності. Для цього використовують такі конструкти, як специфічне «ісламське» або «китайське» розуміння прав людини, щоб надати правдоподібності тому, що дискримінація жінок у мусульманських країнах або «перевиховання» етнічних меншин, таких, як уйгури в Китаї, — результат турботи правителів про досконалу «культурну ідентичність».
Теоретики «постколоніалізму» вважають права людини винаходом білих колонізаторів, за допомогою якого вони мали прищепити засади західного індивідуалізму народам «Глобального Півдня». Однак оскільки таке суперечить споконвічним традиціям, цінностям і потребам «небілих» суспільств, це становить оброблювання свідомості колонізованих, щоб тримати їх під контролем навіть після закінчення колоніального панування.
Однак навіть попри те, що ідею прав людини тривалий час спотворювали, вилучаючи зі сфери її застосування стигматизовані як відсталі народи й етнічні групи, вона також ставала потужною рушійною силою критики колоніалізму й расизму, що, урешті, таки зруйнувало колоніальний уклад влади. До сьогодні немає сильнішого аргументу проти будь-якої дискримінації, ніж те, що всі люди «від народження мають однакові невідʼємні права й основні свободи», як зазначено на початку Декларації прав людини.
Читайте також: Реальність безумовного зла
Права людини — це права на охорону й захист особистості від зазіхань держави й інших могутніх колективів. Не менше, але й не більше. Вони встановлюють «негативні» свободи, які покликані забезпечити життя без переслідувань, свавільних арештів і тортур, без придушення свободи слова й політичної активності. Однак вони не можуть забезпечити існування соціально й економічно справедливого або навіть ідеального суспільства.
Однак, на жаль, сама Декларація прав людини ООН містить статті, які в цьому сенсі перевантажують її значення. Це стосується, наприклад, поширення прав людини на соціальні права, зокрема «право на працю». Окрім того, що в умовах ринкової економіки держава ледве може таке гарантувати, внесення соціальних прав до канону прав людини відволікає від їхньої реальної спрямованості й послаблює боротьбу за них, замість того, щоб її посилювати.
Соціальні права, безсумнівно, важливі, але вони завжди є предметом соціальних переговорів. Утім, вони не мають статусу недоторканних прав людини. Їхня мета — радше дати можливість громадянам відстоювати соціальні й економічні права, не боячись репресій.
Однак коли стаття 29 Декларації безпосередньо постулює, що кожна людина має «обовʼязки перед суспільством, лише в якому можливий вільний і повний розвиток її особистості», це відчиняє двері для колективістських ідеологій. Демократії мають бути як ніколи уважними до тих ідеологій, які узурпують ідею прав людини.