У вересні 2015 року ми потрапили у студію дитячого розвитку при будинку піонерів на вулиці Поштовій у старій частині міста. Приміщення до війни було приватною школою, але його, як і багато чого тоді, «націоналізували» та віддали під «державну» дитячу установу, приєднавши до будинку творчості, що на вул. Леніна. Керівниця цієї студії зібрала всіх батьків маленьких вихованців та дуже делікатно повідомила, що треба купувати папір, фарби, кольоровий картон та багато чого ще. То чи не проти ми будемо щомісяця сплачувати установі по 150 руб. з дитини на найнеобхідніше. Сума справді невелика, а дітям обіцяли дві години занять два рази на тиждень, куди планували включили фітнес, вокал, англійську, аплікацію чи малювання по черзі. Батьки були тоді щасливі, що в місті, понівеченому війною, щось таке працює, і комусь є діло до розвитку дітей. За два роки сума внеску збільшилася до 450 руб. за ті самі дві години два рази на тиждень. Так, це була «державна» установа, де викладачі працювали на ставку та були в штаті.
Читайте також: «Безкоштовно» в «ЛНР»
Але з часом почали відбуватися дивні процеси. Діти батьків робітничо-селянського вигляду кудись зникали, а їхні місця займали нащадки матусь-домогосподарок модельної зовнішності. Керівники студії почали вимагати сплачувати внески на початку місяця, проте можна було з суми вирахувати оплату за ті заняття, які дитина не відвідувала. Але ситуація невпинно змінювалася, і про рівні умови для всіх уже не йшлося. Бідно вдягнені діти все менше перебували у цій студії розвитку, а дітей із няньками було все більше. Комплексували й батьки з «простих», бо під час занять перед входом була майже виставка іномарок. Директор установи, до речі, часто пригадував ті «щасливі» часи, коли до війни саме у цей заклад ходили діти й онуки перших осіб міста, а машин перед входом було завжди стільки, що ніколи не можна було й подумати, що це дитяча установа. Ніби саме цей будинок дитячої творчості у Луганську тримав марку найелітнішого у місті. І от почав повертатися комунізм із рисами капіталізму, коли кожний гурток коштував чимало під маркою «БЕЗПЛАТНО»:
- вокал — 300 руб. на місяць;
- сучасні танці — 300 руб. на місяць (а ще треба придбати фірмові футболки, трико та взуття в адміністратора гуртка);
- бальні танці — 800 руб. на місяць;
- айкідо — 200 руб. на місяць;
- підготовка до школи — 150 руб. за заняття.
І якщо ще можна зрозуміти, що у студії розвитку збирають гроші на витратні матеріали — папір та фарби, то куди витрачаються гроші на підготовці до школи чи вокалі?
Коли дитина приходила на перше заняття, батькам пропонували заповнити анкету — особливі примітки про дитину, чи відвідує ще якісь гуртки цієї установи, а також відомості про роботу батьків. Причому вартість занять не зменшувалася залежно від кількості гуртків, які відвідувала дитина у цій установі. Батьки між собою шепотіли: невже той папір чи фарби виходять у 450 рублів на одну дитину на місяць і так швидко закінчуються? Але всі боялися говорити про це вголос, бо розуміли, що можна втратити й це.
До речі, з кожного керівника гуртка керівництво закладу збирало так звану «данину» на розвиток установи — на вікна, підлогу, численні ремонти. Було багато чого ще у цій діжці меду — молоденькі танцюристи-керівники, які ще минулого року самі навчалися танців у цьому ж будинку творчості, непрофесійні викладачі малювання, вчорашні швачки навчали аплікації… Викладачі, які мали дипломи, хочуть заробляти більше, тому адміністрація закладу приймала на роботу студентів першого-другого курсів. А головне, на що скаржилися батьки, — часті та голосні погуки на дітей. Викладачі виправдовувалися тим, що діти, нібито, погано чують, маючи вади слуху… І з часом усе це почало нагадувати конвеєр із заробляння грошей під маркою «державної» установи. Навряд хтось із дітей навчився англійської чи співати в тій студії розвитку, бо молоденькі викладачки змінювалися майже щомісяця. Тож незадоволені просто переставали ходити, бо змінити у цій системі нічого не могли.
Читайте також: Допомога
А ще всі конкурси та змагання, поїздки до інших міст відбувалися за рахунок батьків. Оренда автобусу, подорожні керівникам, грамоти. А після адміністратор танцювального гуртка «виховувала» при всіх батьках «винних» у тому, що якійсь дитині стало дорогою зле, а прибирати довелося саме їй. І, уявіть, що все це розповідалося із анатомічними подробицями ненормативною мовою…
Усе це можна було б пережити та рухатися вперед, адже ті двісті чи триста рублів ніби й не така вже сума, щоб сперечатися через неї. Але ж повсюди наголошували, що все зараз у «республіці» для дітей безплатне… Улітку 2018 року керівництво прибрало всіх викладачів, хто давав найменший прибуток установі. Весь двоповерховий заклад віддали під ту студію дитячого розвитку, що заробляла найбільше та мала вже певну репутацію у колах заможних батьків. А викладачі, які вміли проводити заняття, але не мали комерційного хисту призначати великі суми за свій внесок у розвиток дитини, пішли шукати іншої роботи, бо виявилися не потрібними нікому — ані керівництву закладу, ані «державі».
І, мабуть, дрібничка. Керівник цього закладу — відмінник освіти України. Про це знають усі та підкреслюють це постійно на всіх нарадах. Він майже захистив до війни кандидатську із творчості Євгена Коновальця — відомого діяча українського націоналістичного руху. А нині пан директор міцно товаришує із новою «владою», бо в усіх є діти та онуки, які теж хочуть навчатися в елітних установах майже безплатно.