«Певна річ, ніщо не вражає нас так потужно, як це вчення. А проте без цієї таємниці, найнеосягненнішої з усіх, ми неосягненні самим собі. Вузол нашого становища бере свої закрути і звої у цій прірві. Отож людина більше незбагненна без цієї таємниці, ніж ця таємниця незбагненна для людини» (Блез Паскаль, «Думки»)
«У той день Ірод з Пилатом подружилися, хоч раніше вони ворогували..» (Луки 23:12)
Рене Жирар (1923–2015) — літературний критик, історик і антрополог. Він народився на Різдво 1923 року у французькому Авіньйоні. З 1943 по 1947 рік вивчав середньовічну історію в Парижі. Захистив дисертацію на тему «Приватне життя в Авіньйоні в другій половині XV століття» («La vie privée à Avignon dans la seconde moitié du XVe siècle»). З 1947 року продовжив навчання в Університеті Індіани (США), де захистив дисертацію на тему «Американська суспільна думка і Франція (1940–1943)» та отримав ступінь доктора філософії. За своєю першою освітою Жирар не був ані філософом, ані богословом, ані релігієзнавцем. Захистивши дві докторські дисертації в галузі історії (з палеографії та у сфері сучасних французько-американських відносин), він працював викладачем французької літератури, культурології та літературознавства в таких американських університетах, як Університет Джона Гопкінса, Університет штату Нью-Йорк та Стенфордський університет.
У певних академічних колах існує думка, що до середини ХХІ століття, якщо не раніше, Жирар буде відомий як один із інтелектуальних першопрохідців ХХ століття. Відлуння його теорії вже сьогодні можна знайти в політичних, етнічних, релігійних, соціальних, расових та інших сучасних актуальних темах. Наприклад, розмірковуючи про тероризм у своїй книзі «Секулярна доба» («A Secular Age», 2007), відомий канадський мислитель Чарльз Тейлор не забуває вдатися до теорії священного насильства Жирара. Французький філософ, теолог і літературний критик протягом усієї своєї літературно-наукової діяльності намагався пояснити, що в серці культури людського суспільства заховані певні механізми (Жирар називає їх «таємницею жертвоприношення»). Їх ми і маємо викрити/дешифрувати, читаючи оповіді про останні дні земного життя Ісуса Христа. Якщо коротко, одна з центральних ідей Жирара полягає в тому, що вбивати жертву злочинно, бо вона священна, але жертва не буде священною, якщо її не вбити. Іншими словами, немає такого насилля, яке не можна описати в термінах жертвоприношення. У своїх книгах Жирар розкриває діагнози людських недуг, спричинених міметичним (наслідувальним) збоченням, зцілення від яких може бути знайдено тільки тими, хто долає насильство за допомогою покаяння і внутрішнього перетворення. Жирар писав, що всі його книги («Козел відпущення», 1982; «Насилля і священне», 1972) написані виходячи з християнського світогляду. Навернення підштовхнуло автора до гіпотези мімезису, а відкриття міметичного принципу спонукало до навернення. «Насилля не можливо вигнати насиллям» — ось ключова теза Жирара.
«Ми помістили клаузевіціанський момент в історію бажання, що є інтенсифікацією міметизму як рушійної сили людської поведінки» (Рене Жирар. «Завершити Клаузевіца»)
Жирар, який іще в молоді роки викривав «кривду романтизму» в своїй книзі «Брехня романтизму і правда роману» («Mensonge romantique et vérité romanesque», 1961), в останні роки життя зненацька занурюється в читання прусського офіцера Клаузевіца, який був сучасником Фрідріха Гегеля та Фрідріха Гельдерліна. Отже, останньою книгою Рене Жирара стає праця «Завершити Клаузевіца» («Achever Clausewitz», 2007). Карл фон Клаузевіц (1780–1831) — прусський генерал, військовий реформатор і теоретик, відомий своєю (незавершеною) книгою, надрукованою 1832 року, під назвою «Про війну» (німецькою «Vom Kriege», українською «Природа війни», 2018). У віці 16 років він переживає ключовий момент свого життя під час битви при Єною 1806 року між Великою армією Наполеона та прусською армією. Тоді французи розіб’ють прусські та саксонські війська, а молодого офіцера Клаузевіца відправлять до Франції як полоненого. В цей час Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель, дописуючи свою «Феноменологію духа» («Die Phänomenologie des Geistes», 1807), визирає у вікно і бачить Наполеона, що проїжджає поруч. Імператор — як «світова душа», яка охоплює весь світ і володарює над ним. Для Гегеля ця битва стала своєрідним «кінцем історії», під час якого суспільство почало свій розвиток у бік «загальнолюдської гомогенної держави».
«Перед примиренням завжди буде більше насильства. Аушвіц і Хіросіма нагадують нам про це» (Рене Жирар. «Завершити Клаузевіца»)
Клаузевіц писав, що війна є не чим іншим, як розширеним єдиноборством, а мета воєнних дій має бути еквівалентом політичної мети. Найвідомішими цитатами з його книги є: «Війна є продовженням політики, але іншими засобами»; «Війна є актом насильства, спрямованим на те, щоб примусити противників виконати нашу волю»; «Війна — сфера недостовірного». Клаузевіц є автором так званого закону «устремління до крайності» («прагнення крайнощів»), як неспроможності політики стримувати ріст взаємного — тобто міметичного — насилля. Автор так і не закінчив свою велику, можливо, найвпливовішу з тих, що будь-коли були написані, працю про війну. З кінця XIX століття і до сьогодення його текст вкупі з творами таких стратегів війни, як Сунь-цзи та Макіавеллі, читають і перечитують представники різних націй в усьому світі.
«Неможливо пізнати істину, якщо ми не противимося законам насильства, і неможливо противитися законам насильства, якщо ми не пізнали істину» (Рене Жирар. «Речі, приховані від утворення світу»)
«Завершити Клаузевіца» Жирара на перший погляд є екскурсом в історію Німеччини і франко-германських відносин двох останніх століть. Але в ній зачіпаються і питання ймовірного кінця Європи, західного світу і світу в цілому. Певною мірою ця книга оповідає про апокаліпсис. Світові війни, винайдення атомної бомби, безліч геноцидів, неминуча екологічна катастрофа переконують людство, особливо християн, у тому, що апокаліптичні тексти, якщо і не є пророчими, описують ту біду, яка насувається на всіх нас. Біографиня Жирара Синтія Л. Гевен у своїй книзі «Еволюція бажання. Життя Рене Жирара» («Evolution of Desire. A life of Rene Girard», 2018) ставить Жирарові запитання: «А що як ми дійсно застрягли між двох світів: старим світом насилля і новим світом всепрощення, світом без ударів у відповідь, який для людей вважається недосяжним?».
Світ перебуває в «руках» насилля. Насилля, яке колись породило священне. Жирар намагається зрозуміти центральну інтуїцію Клаузевіца. Він поспішає завершити інтерпретацію «Природи війни», говорячи, що її сенс — релігійний і що лише релігійна інтерпретація дає надію дійти до її найглибшої сутності. Наше суспільство, пише Жирар, — перше в історії, яке здогадується про свій потенціал повністю знищити себе. Але, щоб зрозуміти це, нам не вистачає віри. Прояснити це випало ані богослову, ані кабінетному стратегу, а саме військовому теоретику — Клаузевіцу. Жирар намагається знайти цю підводну течію, яка, незважаючи на недосконалість висловлювання, може відкрити перед нами завісу реальності. Клаузевіц, на думку автора, вивів формулу апокаліпсису і зв’язав її з міметичним суперництвом. Але цей апокаліпсис не є знаменням кінця — він дає нам надію. Ми набуваємо надії, лише коли знаходимо сміливість помислити про загрозу, яка нависає над нами. Але для цього нам потрібно дати рішучий бій як нігілістам, для яких усе є лише мовою, так і реалістам, які відмовляють розумові в його пошуку істини: чиновникам, банкірам, військовим і всім іншим, хто все ще вірить, що рятує нас, але насправді щоденно занурює світ у все більший хаос. Ми ще дуже далекі від «кінця історії», оголошеного Фукуямою, цим останнім нащадком гегелівського оптимізму, писав Жирар. «Клаузевіц щодня вчить мене не вірити в цю “справжню історію”, поступ якої Гегель бачить за поштовхами “видимої історії”, в цю історію, яку позитивісти карикатурно зобразять як національну необхідність чи прогресизм», — зазначав він у своїй праці.
«У просторі умовних воєн, в які ми занурені, ведеться і найбільш важлива війна: війна істини проти насильства» (Рене Жирар. «Завершити Клаузевіца»)
Жирар засновує свою теорію на вивченні релігійного в архаїчних суспільствах. Він антропологічно прочитує Євангелія та юдейську пророчу традицію і прикладає основні принципи створеної ним міметичної теорії до історичного наративу, а саме до історії останніх двох століть. Тут варто нагадати, що Жирар вважав, буцімто ми вже увійшли в епоху, коли антропологія як інструмент розуміння природи суспільства стала кориснішою, ніж політологія. Потрібно перестати мислити як представники епохи Просвітництва, нарешті зрозуміти радикальність насилля і за допомогою цього створити абсолютно новий вид раціональності. Майбутнє цього світу розігруватиметься десь на перетині зустрічі Пристрастей Христових та архаїчної релігійності, Христа та греків. Саме цей апокаліптичний момент і є тією ланкою, якої бракує між вивченням трактату Клаузевіца та роздумами про майбутнє Європи. Жирар своєю останньою працею намагається дати бій насиллю, яким неможливо керувати. Якщо ми хочемо зрозуміти драму всього світу, то маємо слідувати за Клаузевіцем, бо він — великий мислитель, який дає нам визначення «поєдинку» і допомагає мислити війну як продовження політики іншими засобами.
В часи російсько-української війни нам варто повернутися до класичного тексту Клаузевіца. Поза сумнівом, російський диктатор читав його і певною мірою вибудовує свою стратегію боротьби з Україною на тих принципах, які знаходимо в книзі. Разом з Клаузевіцем, пише Жирар, ми опиняємося в самому серці становлення мілітаристської ідеології — певною мірою в самому центрі міфології, яка з’їхала з глузду. Клаузевіц виступає вакциною проти отрути прогресизму, а за допомогою його тексту Жирар відкриває глибини істини християнства, яке полягає у виборі, що перед ним усе людство ставить Христос: або слідувати за Ним і відмовитися від насилля, або наблизити апокаліпсис.