Прагматизм успіху

Уродженець невеликого міс­­течка Будогощ біля Санкт-Петербурга став одним із відомих у світі сучасних українських письменників, а своє життя пов’язав з Києвом. У  доробку Андрія Куркова близько 15 книг і 20 сценаріїв художніх та документальних фільмів, але творчий шлях не був легким, бо виходити до світового читача доводилося самотужки. Російськомовний письменник, який добротно володіє українською мовою, неодноразово наголошував на важливості свого українського громадянства.

У. Т.: Ти багато їздиш світом, спілкуєшся з різними творчими та інтелектуальними колами. Чи розглядають нас як конкурентоспро­­можних?

– Для української культури та літератури є величезна ніша в європейському культурному про­­сторі, яку ми ніяк не можемо навіть на десять відсотків заповнити чи використати, зокрема тому, що в України дещо пасивний підхід до власних можливостей і регулярна недосамо­оцінка. І, врешті, молодим країнам потрібен також додатковий рушій промоції.

Це зрозуміли в Балтії. У Лит­­ві, Латвії та Естонії є власне державне літературне бюро, що займається тільки просуванням своєї літератури за кордон. Якщо представники Латвії приїжджають на Франкфуртський книжковий ярмарок, то літературне бюро поставить кількох дівчат, які розповсюджуватимуть буклети англійською та німецькою мовами про сучасну національну літературу. Дівчата обійдуть усі поважні видавництва, представництва та стенди, пропонуючи інформаційні папірці. Така робота дається взнаки, тому їхніх письменників запрошують на різні міжнародні фестивалі, акції, творчі конференції.

У європейський культурний контекст можна увійти спершу не книжками, а участю в міжнародних акціях та своїми інтелектуальними зусиллями. На сьогодні це найгарантованіший шлях. Тим більше що вже давно зрозуміло: культурна інтеграція може відбуватися набагато лег­­ше, ніж будь-яка інша, політична чи економічна.

У. Т.: На Facebook мені сподобалося твоє риторичне запитання про новини в Україні, зокрема про те, що більшість із них є російськими. Які наслідки, на твою думку, може нести оцей українсько-російський інформаційний аншлюс?

– Будь-який сильний крен завершиться тим, що вітрило впаде у воду та обірветься. Такі тенденції, як зараз в Україні, небезпечні. Щоб ураховувати нашу геополітичну позицію, не треба дивитися тільки на схід. Варто дивитися також і на північ, південь і захід. У нас, я вважаю, не менш важливі історичні зв’язки з Туреччиною, ще важливіші з Литвою та Білоруссю і, звісно ж, із Польщею. Тож давайте, панове, які роблять новини, виходити з поняття «геополітична об’єктивність», припиніть наси­­льно нас з’єднувати з чужою територією, навіть коли є чимало спільного. В такому разі варто показувати повністю регіон, де ми перебуваємо, – від Польщі до Росії і від Литви до Туреччини.

Мода на українське

У. Т.: В Україні погано розвинена традиція політичної прози, на відміну, примі­­ром, від латино­американської чи навіть англо-амери­­канської традиції. Як гадаєш, чому?

– Як знаємо, тривалий час радянська література була лояльна до тодішньої системи. Згодом вакуум був заповнений перекладами з іноземних мов, урешті, й засиллям російської літе­­ра­­ту­­ри. І коли в 1990-х почали з’яв­­лятися українські молоді письменники, вони одразу стали принципово аполітичними. Для цього покоління українська політика залишається карикатурою.

Інша причина – на певному етапі була сильною журналістика. Тому виникло переконан­­ня, що оскільки журналісти тямлять у політиці, то її варто їм і залишити. А літературі – секс, наркотики, рок-н-рол. Так воно приблизно й сталося. Те, що література поголовно займається тільки цією тематикою, трохи смішно. Коли вся Європа писала в 1960-х про «це», то ми писали про колгоспи, а тепер надолужуємо в стилі «перевиконання пла­­ну п’ятирічки». Вже треба було б зупинитися з цією тематикою і рухатися далі.

У. Т.: Тиждень не раз порушував тему необхідності створювати за кордоном мережі Українських культурних центрів. Чи можливо втілити таку ідею з нашим загалом совковим чиновництвом?

– Передусім треба підтримувати стосунки з ентузіастами, українцями та українофілами, які мешкають за кордоном. Наприклад, у Парижі намагаються проводити літературні зустрічі та виставки українських художників. На такі акції приходить до сотні людей – це переважно одне середовище. Тому його варто «підгодовувати» і далі – давати нові й нові імена, щоб програма була більш-менш насиченою.
Думаю, такий центр було б дуже легко організувати в Берліні, бо це загалом вельми молоде (за віком людей) і найжвавіше місто Європи. У будь-який новостворений культурний центр там ходитимуть натовпи, тому можна буде легко зробити моду на українське. Нескладно таке організувати і в Парижі, де є постійна потре­­ба в новій моді. Мода не обо­­в’язково є суто етнічною, головне – вона має відрізнятися від того, що пропонується сьогодні.

Провокування пасивності

. Т.: Ти відомий як надзвичайно толерантний митець, зокрема у ставленні до мов і різних культур. Як ти розцінюєш дії нинішньої влади, спрямовані на посилення позицій російської мови?

– Такі дії підставляють нормальних російськомовних в Ук­­раїні, провокують думку, що російськомовним, які знають українську, настав час її забувати. Насправді це стає такою собі «допомогою», щоб не займатися самоосвітою, не думати про серйозне. Загалом усе це загрожує розмиванням самоідентифікації. Я уявляю собі молодь у Луганській області, яка дивиться російські телеканали і звідти ж черпає інформацію про Україну. Мабуть, вони себе відчувають неповноцінними, бо не можуть зрозуміти, хто ми такі, якщо нас серйозно не сприймає Росія. І раптом тут їм ще й кажуть, що можна не вчити української мо­­ви, все можна робити лише російською. В таких обставинах поволі зникатиме фундамент державності й знову повернеться поняття території. Тож головна проблема така: людям дозволяють чогось не робити, провокуючи в них ще більшу пасивність. Приблизно такими технологіями, грубо кажучи, і формується рабська ментальність.

Новобранці спротиву

У. Т.: Сьогодні побутує думка, що за останні 20 років під впливом і соціальних, і навіть інноваційних віянь занепадає культура книжки. Ти погоджуєшся з тим, що українці все менше читають?

– Розмови про це точаться постійно, і якщо проаналізувати останні 20 років, то занепад читання в Україні припав на 1991–1998 роки. Але згодом ситуація змінилася, адже вже за кілька років до нинішньої со­­ціально-еконо­­міч­­ної кризи українські книжки вже непогано продавалися. Особливо стрімко зріс інтерес до української літератури в Західній та Центральній Україні, поміж молоді. Приємно говорити – читати стало модно.

Зараз усе погіршилося. Видавництва заморожують проекти, їм заборгували багато грошей, які можна було б запустити у справу. Але я не думаю, що читання занедбане. Його можна пропагувати, як це роблять у межах соціальних програм у Німеччині чи Англії. У нас дивно те, що коли держава не займалася (і не займається!) пропагуванням читання, інтерес до літератури в соціумі залишаєть­­ся все одно високим. Це ознака здорового суспільства.

У. Т.: Твій прогноз щодо України, стану громадянського суспільства на найближчі роки?

– Усе залежить від наступних п’яти-шести місяців. Громадянське суспільство в нас може бути цілком перекупленим, як у Росії, і стане лише «вітринним», щоб показати Заходу, що все гаразд. Це найгірший варіант.

Є й інший – усі ми зрозуміємо, що саме зараз настав час, коли громадянське суспільство варто поповнити новобранця­­ми, не задоволеними різкими зміна­­ми в зовнішній та внутрішній політиці. Тоді громадські організації можуть отримати значно впливовішу роль, ніж її має нинішня політична опозиція. [1909]